Даниєль Дефо: Життя й незвичайні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо

В такому стані перебував я якийсь час, не знаючи, до чого взятись та як мені жити далі. Мені не хотілось і думати про поворот додому; і поки я вагався, спогади про лихо, що я перетерпів, згладжувались. Разом з ними слабшав і так слабкий голос розсудку, що спонукав мене вернутись до батька. Нарешті я зовсім забув про це і почав мріяти про нову подорож.

Та ж сама згубна сила, що підбурила мене втекти з батьківського дому, що натхнула в мене безглузду й необмірковану жадобу багатства, так міцно втокмачила мені в голову ці мрії, що я був глухий до всіх добрих порад, до умовлянь і навіть до батьківської заборони; та ж сама сила, кажу я, яка б вона не була, штовхнула мене до берегів Африки, або, як кажуть наші моряки, «в рейс до Гвінеї».

Великим моїм нещастям було те, що в усіх цих пригодах я не наймався на судно матросом: Мені, щоправда, довелося б тоді працювати трохи важче, ніж звичайно, але разом з тим я навчився б обов'язків моряка і за деякий час міг би зробитись штурманом або помічником капітана, коли не самим капітаном; але така вже була моя доля — вибирати найгірше. Так зробив я й тепер, бо, маючи завжди в кишені гроші, а на плечах пристойне вбрання, я входив на судно як джентльмен і тому не мав там ніяких обов'язків і нічого не вчився.

З перших же кроків мені пощастило потрапити в Лондоні в гарне товариство, а це не часто трапляється з такими розбещеними юнаками, яким я був, бо диявол ніколи не пропускає нагоди наставити їм якомога раніше свою пастку. Та не так було зо мною. Я відразу познайомився з капітаном одного судна, яке недавно ходило до берегів Гвінеї; а що капітанові пощастило, то він вирішив вирядитись туди знову. Він полюбив моє товариство, бо я був тоді досить приємним розмовником. Дізнавшись, що я мрію побачити світ, він запропонував мені поїхати разом з ним, сказавши, що це мені нічого не коштуватиме і що я буду його застільним товаришем, а коли повезу туди що-небудь з собою, то всі гроші, які я вторгую, будуть мої і я ще матиму з того добрий зиск.

Я пристав на цю пропозицію і, дуже заприятелювавши з цим капітаном, людиною чесною та щирою, пустився з ним у подорож, взявши з собою невеликий вантаж, на якому, завдяки некорисливості мого друга капітана, заробив чимало грошей Я повіз на сорок фунтів стерлінгів різних іграшок та дрібничок, яких мені порадив накупити капітан. Ці сорок фунтів я зібрав з допомогою своїх родичів, полистувавшнся з ними; вони, напевне, і умовили мого батька, або, певніше, мою матір, дати мені цю невеличку суму для моєї першої спроби.

Це була єдина, на мій погляд, вдала подорож, і то завдяки некорисливості й чесності мого друга капітана, під чиїм керівництвом я, крім того, набув чимало знань із математики та з правил навігації, навчився вести корабельний журнал, робити спостереження і взагалі довідався про багато такого, що конче потрібно знати морякові. Йому було приємно вчити мене, а мені- вчитись. Одно слово, за час цієї подорожі я зробився моряком і купцем: за свій крам я вторгував п'ять фунтів дев'ять унцій золотого піску, а за нього, вернувшись до Лондона, одержав майже триста фунтів стерлінгів. Це сповнило мене честолюбними мріями, які згодом остаточно занапастили мене.

А втім, і під час цієї подорожі мені випало чимало невдач, а головне, я через надто жаркий клімат весь час хворів на жорстоку морську пропасницю, властиву тропікам, бо побережжя, де ми найбільше торгували, лежить між екватором і п'ятнадцятим градусом північної широти.

Тепер я став справжнім гвінейським купцем, а оскільки мій друг капітан, вернувшись додому, на велике моє нещастя помер, то я вирішив знову вирядитись у таку саму подорож і сів на те ж саме судно, яким командував тепер помічник померлого капітана. Це була найнещасніша подорож, яку будь-коли відбувала людина. Правда, я взяв з собою менше ніж сто фунтів стерлінгів із набутого мною капіталу, віддавши двісті фунтів на схов удові мого покійного друга. Вона розпорядилась ними дуже сумлінно, але під час цієї мандрівки мене спіткало страшне лихо. По-перше, якось удосвіта на наш корабель, що йшов саме на Канарські острови або, певніше, між Канарськими островами та африканським континентом, несподівано напав турецький корсар із Сале. Він погнався за нами під усіма парусами. Ми, щоб урятуватись, у свою чергу поставили стільки парусів, скільки могли витримати наші реї та щогли, але бачачи, що розбійник наздоганяє і за кілька годин неминуче наздожене нас, приготувались до бою. Корабель наш мав дванадцять, а корсар вісімнадцять гармат. Коло третьої години дня він наздогнав нас, але помилково, замість підійти з корми, підійшов з борту. Ми навели на нього вісім гармат і дали залп. Тоді він відійшов далі, відповівши на наш вогонь не тільки гарматними, а й рушничними пострілами щось із двох сот стрільців, яких він мав на борту. У нас нікого не зачепило, і всі наші люди залишилися в лавах. Він приготувався до нового нападу, а ми до нової оборони. Підійшовши до нас, цього разу з другого борту, він узяв нас на абордаж. Чоловік з шістдесят вдерлося до нас на палубу і передусім почали різати та рубати паруси й снасті. Ми зустріли їх рушничним вогнем, списами та ручними гранатами і двічі звільняли від них нашу палубу. Проте наш корабель на той час був уже негодящий, троє з наших людей були забиті, а восьмеро поранені. Щоб скоротити цю сумну частину мого оповідання, я відразу ж скажу, що нас примусили здатись і, як бранців, відвезли до Сале, морського порту, що належить маврам.