Даниєль Дефо: Життя й незвичайні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо

Тим часом знявся страшний вітер. Тепер я вже бачив жах та дивування навіть на обличчях моряків. Кілька разів сам каштан, проходячи повз мене, півголосом бурмотів: «Господи, зглянься на нас! Ми всі загинемо! Ми пропали!» Проте він пильно доглядав свого корабля. Переполох спершу приголомшив мене: я нерухомо лежав у своїй каюті внизу і тому не можу описати свого настрою. Мені важко було вернутись до попередніх покаянних думок після того, як я так рішуче й одверто відкинув їх. Мені здавалось, що жах смерті минувся назавжди і що ця буря закінчиться нічим, як і перша. Коли ж сам капітан, проходячи повз мене, як я тільки що сказав, пробурмотів, що всі ми загинемо, я страшенно перелякався. Я вийшов із своєї каюти на палубу. Ніколи не бачив я такої лиховісної картини: по морю ходили величезні вали з гору заввишки і що три або чотири хвилини перекидались на нас. Коли я спромігся роздивитись краще, я не побачив навколо себе нічого, крім жаху. На двох важко навантажених кораблях, що стояли поблизу, обрубали всі щогли. Хтось із наших матросів крикнув, що корабель, який стояв за півмилі від нас, пішов на дно. Ще два судна зірвало з якорів і винесло з рейду в море на волю вітрів, бо на жодному з них уже не було щогл. Легкі судна трималися краще, бо були рухливіші, але двоє чи троє з них теж понесло в море, і вони промчали повз нас з одним лише кормовим парусом.

Надвечір помічник капітана й боцман підступили до капітана з проханням дозволити їм зрубати фок-щоглу. Капітанові дуже не хотілось робити цього, але боцман почав доводити, що, коли фок-щоглу залишити, судно потоне, і він погодився. Коли зрубали фок-щоглу, грот-щогла ослабла й почала так хитати судно, що довелось зрубати і її і тим зовсім очистити палубу.

Легко уявити собі, що я тоді переживав, бувши ще новаком у морській справі і так перелякавшись перед тим невеличкого хвилювання. Та коли б по такому довгому часі я зміг переповісти свої тодішні думки, я сказав би, що мої попередні лиховісні призвістки і те, що я знову вернувся до своїх первісних проклятих химер, жахало мене вдесятеро більше, ніж сама смерть. Це, та ще страх перед бурею, доводило мене до такого стану, що описати його не можна ніякими словами. Але найгірше було ще попереду. Буря лютувала й далі так, що, за словами самих моряків, їм ніколи не траплялось бачити нічого подібного. Судно в нас було міцне, але перевантажене, і тому глибоко сиділо у воді й дуже гойдалось, а моряки щохвилини кричали, що ми осідаємо у воду. Деякий час це було моє щастя, що я не знав значення слова «осідати», аж поки не спитав про це. Шторм був скажений, і я побачив те, що можна бачити нечасто — капітан, боцман і ще декілька чоловік, вразливіших від інших, молились, щохвилини чекаючи загибелі корабля. Серед ночі, на додаток до всіх наших страждань, один із матросів, спустившись у трюм подивитись, чи все гаразд, крикнув, що з'явилась теча, а другий сповістив, що в трюмі води на чотири фути. Всіх покликали до помпи. Коли я почув цей заклик, мені здалося, що серце моє спинилось, і я впав горілиць на ліжко, на якому сидів у каюті. Проте матроси розштовхали мене, говорячи, що досі я був ні до чого, а тепер можу працювати, як і всі. Я підвівся, підійшов до помпи й щиро взявся до праці. Тим часом кілька вантажних суден, не змігши встояти проти вітру, знялися з якорів і вийшли в море. Помітивши їх, коли вони проходили мимо нас, капітан наказав дати гарматний постріл, як сигнал небезпеки. Не зрозумівши значення того пострілу, я подумав, що судно наше розбилось або взагалі сталося щось жахливе. Одно слово, я перелякався так, що зомлів. Але в той час кожен дбав лише про власне життя, ніхто не звернув на мене уваги і не поцікавився дізнатись, що сталось зо мною. Інший матрос став на моє місце й відштовхнув мене ногою, гадаючи, що я мертвий. Минуло чимало часу, поки я прийшов до пам'яті.

Ми працювали далі, а вода в трюмі все піднімалась. Видно було, що корабель потоне, і хоч шторм починав потроху вщухати, все ж не було надії, що судно зможе продержатись на воді, поки ми ввійдемо в гавань, і капітан стріляв із гармати, сигналізуючи про лихо. Легке судно, що стояло спереду нас, зважилось допомогти нам, спустивши шлюпку. З великою небезпекою для себе шлюпка наблизилась до нас, але ні ми не могли сісти в неї, ні вона — пристати до борту нашого корабля, хоч люди й гребли щосили, рискуючи своїм життям для нашого порятунку. Наші люди кинули їм канат з буєм, попустивши його на велику довжину. Після багатьох марних зусиль їм пощастило впіймати кінець каната. Ми притягли їх під корму і всі до одного спустились до них у шлюпку. Годі було й думати про те, щоб добратись до їх судна. Всі згодились пливти за вітром і тільки гребли, щоб наблизитись до берега. Наш капітан обіцяв заплатити за шлюпку її власникові, коли б вона розбилась об берег. Отже, почасти за вітром, почасти гребучи, ми прямували на північ, у напрямі до Вінтертон-Несса.