Даниєль Дефо: Життя й незвичайні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо

Не минуло й чверть години, як ми відпливли від нашого корабля, а він почав уже поринати у воду; тоді я вперше зрозумів, що означає, коли корабель «осідає». Мушу признатись, що, почувши крики матросів про загибель судна, я майже не мав сили глянути на нього, бо з того моменту, як спустився, або, краще сказати, коли мене кинули в шлюпку, моє серце ніби завмерло від думок про лихі пригоди, що чекали мене.

Поки люди напружено гребли, скеровуючи шлюпку до берега, ми могли бачити (бо щоразу, як шлюпку підкидало хвилею, нам видно було берег), що там бігало багато людей, готуючись допомогти нам, коли ми підійдемо ближче. Та ми посувались повільно й досягли землі, тільки пройшовши Вінтертонський маяк, де коло Кромера берег повертає на захід і де його виступи трохи стримували силу вітру. Тут ми пристали і не без великих труднощів, але всі непошкоджені вибрались на берег і пішли пішки до Ярмута, де до нас поставились дуже співчутливо, як до людей, що зазнали лиха. Місто дало нам добре приміщення, а приватні особи — купці та судновласники — дали нам досить грошей, щоб доїхати до Лондона або до Гулля, куди хто хотів.

Якби мені спало тоді на думку вернутись до Гулля й до батьківського дому, я був би щасливий, а мій батько, подібно до того як це розповідається в євангельській притчі, заколов би для мене годоване теля, бо, почувши, що корабель, з яким я виїхав, потонув на Ярмутському рейді, він тільки через довгий час довідався, що я не загинув.

Та моя лиха доля штовхала мене вперед з настирливістю, якій не можна було опиратись; і хоч не раз я чув тверезий голос розуму, що кликав мене повернутись додому, мені не вистачало сили на це. Я не знаю, як це назвати, і не буду запевняти, що якесь таємне веління штовхає нас назустріч нашій власній загибелі, навіть коли ми бачимо її перед собою і йдемо до неї з розплющеними очима. Сама лише моя нещаслива доля, від якої я не мав сили втекти, примусила мене опиратися тихим умовлянням мого розсудку і знехтувати дві явні перестороги, послані мені під час першої спроби.

Син власника нашого корабля, мій приятель, що раніше допоміг мені загартуватись, був тепер уже не такий відважний, як я. Уперше заговорив він зі мною в Ярмуті через два або три дні, бо в місті нас улаштували на окремих квартирах. Я побачив, що тон його змінився. В дуже похмурому настрої, хитаючи головою, спитав він мене, як я почуваю себе. Пояснивши своєму батькові, хто я такий, він розповів, що я пустився в цю подорож на спробу, маючи намір поїхати далі. Батько його звернувся до мене стурбованим тоном:

— Вам, юначе, ніколи більше не слід пускатися в море. Ви повинні зважити на те, що спіткало вас, як на певну й наочну ознаку того, що з вас ніколи не буде моряка.

— Чому, сер? — відказав я. — Хіба ви теж ніколи більше не вийдете в море?

— Це інша річ, — відповів він. — Це мій фах і, виходить, мій обов'язок, а ви пустилися в море на спробу. Отже, небо дало вам покуштувати того, чого ви повинні чекати, якщо будете стояти на своєму. Може, все це сталося з нами через вас, як на фарсійському кораблі через йону. Будь ласка, — казав він далі, - скажіть, хто ви і що саме заохотило вас пуститись у море?

Тоді я розказав йому дещо про себе. Ледве я скінчив, як він страшенно схвилювався:

— Чим я завинив, — скрикнув він, — що ця покинута богом людина потрапила на мій корабель? Навіть за тисячу фунтів не погоджусь я ступити з вами на одно судно.

Звичайно, все це було сказано спересердя и під впливом недавньої втрати, але в своєму гніві він зайшов далі, ніж мав на те право. Пізніше він говорив зо мною дуже серйозно, умовляв вернутись до батька й не спокушати провидіння собі на загибель. Він казав, що я мушу бачити в цьому перст божий.

— А якщо, юначе, — скінчив він, — ви не вернетесь, то, вірте, куди б ви не поїхали, скрізь вас будуть переслідувати нещастя та невдачі, аж поки не здійсняться слова вашого батька.

Незабаром ми розлучились; я не міг добрати йому відповіді, не бачив його більше, а куди він поїхав — не знаю. Щодо мене, то, маючи в кишені трохи грошей, я подався до Лондона суходолом. І там, і дорогою я часто змагався з собою і вагався, не знаючи, який спосіб життя обрати — чи вернутись додому, а чи пуститися знову в море.

Щодо повороту додому, то сором заглушав найповажніші доводи мого розуму; мені зараз же уявлялось, як з мене сміятимуться всі наші сусіди і як мені соромно буде глянути у вічі не лише батькам, а й чужим людям. Потім я часто спостерігав, яка непослідовна й нерозумна людська природа, особливо замолоду. Вона відкидає міркування, якими треба було б керуватись. Люди соромляться не гріха, а каяття; соромляться не вчинків, за які їх справедливо можна назвати безумцями, а соромляться виправлень, які, власне, тільки й дають право вважати їх за розумних людей.