Даниєль Дефо - Життя й незвичайні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо

Я спитав каштана, чи відомо йому, на скільки збільшилась прибутковість плантації, чи варто знову добиватись її та чи можу я, приїхавши туди й заявивши свої права, одержати без перешкод свою частину. Він відповів, що не може сказати точно, на скільки збільшилась плантація, а знає тільки, що мій компаньйон страшенно збагатів, володіючи однією половиною. Скільки йому було відомо, третина моїх прибутків, що йшла до королівської скарбниці і, здається, теж передавалась якомусь монастиреві чи релігійному товариству, перевищувала двісті мойдорів річно. Що ж до безперешкодного повернення мені моїх прав, про це, на його думку, не треба й питати, бо мій компаньйон живий і засвідчить їх. Має допомогти в цьому й моє прізвище, зазначене в списках місцевих землевласників. Він сказав ще, що наступники настановлених мною опікунів — хороші, чесні люди, до того ж багаті, і вони не лише допоможуть мені одержати назад моє майно, а, як він гадав, дадуть іще мені чималу суму грошей, що склалася з прибутків від плантації за той час, коли нею відали їх батьки і прибутки не йшли державі, тобто, за його підрахунком, років за дванадцять.

Це трохи здивувало й засмутило мене, і я спитав капітана, як могло трапитись, що опікуни так розпорядились моєю власністю, — адже він знав, що я написав заповіт і призначив його, португальського капітана, своїм єдиним спадкоємцем.

Він сказав, що це правда, але доказів моєї смерч в нього не було і, значить, він не міг діяти, як виконавець заповіту, не маючи певних відомостей про мої загибель. Та йому й не хотілось брати на себе завідування моєю плантацією, бо вона була дуже далеко Проте заповіт він подав і права свої заявив, і якби вії міг довести, що я живий або помер, то почав би діяти за довіреністю і вступив би у володіння тим «енгеньйо» (так називають там цукроварню) або доручив би це своєму синові, що й тепер живе в Бразилії.

— Але, — вів далі старий, — я мушу сказати вам де-і що, менш приємне для вас, ніж те, що я розказав вам! досі: ваш компаньйон та опікуни, гадаючи, як і всі, що ви померли, вирішили подати мені звіт про прибутки за перші шість чи сім років і передали мені гроші. Тоді плантація потребувала великих витрат на поширення господарства, збудування фабрики та придбання невільників, так що прибутки були далеко не такі великі, як пізніше. Але я дам вам докладний звіт про те, скільки грошей я одержав і на що витратив їх.

Через кілька днів після цього мій старий друг подав мені звіт про своє господарювання на моїй плантації протягом перших шести років моєї відсутності. Звіт був підписаний моїм компаньйоном та двома довіреними; прибутки обчислювалися скрізь у товарах, наприклад, у тюках тютюну, ящиках цукру, барилах рому, патоки тощо. Із звіту я побачив, що прибутки щороку збільшувались, але через величезні витрати прибутку було спочатку не дуже багато. Все ж таки з розрахунків старого капітана виявилось, що він винен мені чотириста сімдесят золотих мойдорів та ще шістдесят ящиків цукру й п'ятнадцять подвійних тюків тютюну, що загинули разом з його кораблем під час аварії при повороті з Бразилії до Лісабона років через одинадцять після мого від'їзду. Добряга скаржився на свої нещастя і говорив, що він був змушений витратити мої гроші, щоб поповнити свої втрати й купити собі частину в новому судні.

- І все-таки, старий мій друже, — закінчив він, — вам не доведеться бідувати, бо, коли вернеться мій син, ми віддамо вам усі ваші гроші.

З цими словами він вийняв старовинний гаманець і передав мені сто шістдесят португальських золотих мойів, а на забезпечення решти боргу — в писаній формі свої права на судно, з яким його син поїхав до Бразилії. Він був власник однієї четвертини його, а син -

Я був такий зворушений чесністю і добротою бідного старого, що не міг припустити цього. Згадуючи, що він зробив для мене, як він підібрав мене в морі, як великодушно весь час ставився до мене, а особливо яким щирим другом показав себе тепер, я ледве стримав сльози. Отже, я насамперед спитав, чи дозволяють йому обставини сплатити мені відразу стільки грошей та чи не буде це надто важко для нього. Він відповів, що, звичайно, це буде важко, але гроші мої, і мені вони, мабуть, іще потрібніші, ніж йому.

У кожному слові старого було стільки приязні, що, слухаючи його, я трохи не плакав. Нарешті я взяв сто мойдорів і, попросивши пера та чорнила, написав розписку про одержання їх, а решту грошей повернув, сказавши, що коли я одержу назад свою плантацію, то віддам йому й сто мойдорів, як я зробив згодом. А на передачу мені права на володіння судном я ніяк не міг погодитись. Коли мені будуть потрібні гроші, він і сам поверне їх, бо я переконався, що він чесна людина; коли ж вони мені не будуть потрібні і я одержу назад усе, на що він подав мені надію, я не візьму з нього більше жодного пенні.