Даниєль Дефо: Життя й незвичайні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо

Бачачи таке збентеження в моїх думках, мій старий друг капітан, від якого я ні з чим не ховався, почав умовляти мене не їхати морем, а рушити суходолом до Коруньї, а далі через Біскайську затоку до Ла-Рошелі, звідки вже легко й безпечно можна доїхати до Парижа і далі до Кале та Дувра; або ж їхати на Мадрид, а звідти весь час суходолом через Францію. Одно слово, я був тоді настільки упереджений проти будь-якої морської подорожі, за винятком переїзду з Кале до Дувра, що вирішив їхати всю дорогу суходолом. До того ж я не поспішав, не зважав на витрати, і цей шлях був найприємнішим. А щоб зробити його ще приємнішим, старий капітан знайшов мені попутника — англійця, сина одного лісабонського купця. Крім того, ми взяли з собою ще кількох молодих португальців, що їхали тільки до Парижа. Отже, всіх нас зібралось шестеро та п'ятеро слуг, бо купці й португальці, щоб зменшити видатки, взяли з собою по одному слузі на двох, а я взяв з собою за слугу одного англійського матроса, бо П'ятниця був надто непризвичаєним до європейських порядків, щоб служити мені в дорозі.

Так я виїхав із Лісабона. Ми запаслись усім потрібним, були добре озброєні і складали чималенький загін. Мої супутники вшанували мене званням капітана бо я був старіший віком, а також тому, що в мене було двоє слуг; крім того, саме я задумав цю подорож.

Я не докучав читачеві виписками зі свого корабельного журналу, не буду й тепер наводити витягів із свого сухопутного щоденника, але деяких пригод, що трапилися з нами під час цієї дуже важкої подорожі, я не можу проминути.

Прибувши до Мадрида, всі ми, що вперше відвідували Іспанію, захотіли пожити там, побачити іспанську столицю і подивитись на все, варте уваги; але літо вже кінчалось, і ми поспішали виїхати й рушили з Мадрида десь у половині жовтня. Доїхавши до кордону Наварри, ми одержали тривожну звістку, що на французькому боці гір випав глибокий сніг і численні подорожники були змушені вернутися в Памплону після марної й небезпечної спроби переправитися через гори.

Добравшись до Памплони, ми й самі переконались у цьому. Для мене, що майже все своє життя пробув у жаркому кліматі, в країнах, де я міг обійтись майже без одягу, холод був нестерпучим. До того ж було не стільки важко, як чудно — всього десять днів тому виїхати з Старої Кастілії, де було не те що тепло, а навіть жарко, і зараз же потрапити під такий жорстокий вітер з Піренейських гір, що рискуєш відморозити собі руки та ноги.

Бідний П'ятниця просто перелякався, побачивши вкриті снігом гори і почувши холод, якого йому ніколи не доводилось терпіти. На додаток до всього в Памплоні й далі по дорозі сніг падав так густо й так довго, що всі дивувались надзвичайно ранньому настанню зими. Шляхи, і завжди не дуже приступні, тепер стали непрохідними. Подекуди сніг лежав так глибоко, що про подорож не можна було й думати, бо тут сніг не замерзає, як у північних краях, і ми на кожному кроці зазнавали б небезпеки бути похованими живцем. У Памплоні ми пробули цілих двадцять днів. Потім, бачачи, що зима зовсім близько і що сподіватись на поліпшення погоди важко, бо ця зима в усій Європі випала така сувора, якої не пам'ятали й старожитці, я запропонував своїм супутникам поїхати в Фунтеррабію, а звідти переправитись морем у Бордо, що забрало б у нас небагато часу. Та поки ми гадали й міркували, туди прибули чотири французи, що переправились через гори з допомогою провідника, який провів їх по околицях Лангедока такими шляхами, де снігу було мало і він не дуже утрудняв їм путь, а якщо й траплявся більшими масами, то був настільки твердий, що витримував і людей, і коней.

Ми послали по цього провідника, і він обіцяв провести нас тим шляхом з умовою, що ми добре озброїмось і не побоїмось диких звірів, бо, за його словами, під час великого снігу коло підніжжя гір часто показуються вовки, розлючені голодом. Ми сказали, що до зустрічі з цими звірами приготовані досить добре, і спитали, чи певен він, що нам не загрожує небезпека з боку двоногих вовків, яких, казали нам, тут передусім треба боятись, особливо на французькому боці гір. Провідник заспокоїв нас і сказав, що шлях, яким він нас поведе, з цього погляду цілком безпечний, Ми охоче згодилися йти з ним. Так само згодились інші дванадцять подорожників, французи та іспанці з своїми слугами, що, як я казав, пробували вже переправитись через гори, але мусили вернутись назад.

Отже, всі ми з нашим провідником 15 листопада виїхали з Памплони. Я був здивований, коли, замість рушити далі до гір, провідник повернув назад і пішов тією ж самою дорогою, якою ми приїхали з Мадрида. Так їхали ми миль з двадцять, переправились через дві річки і опинились у рівній місцевості, приємній на погляд, де знову було тепло і не було видно снігу. Звідти, несподівано повернувши наліво, провідник повів нас до гір іншою дорогою і, хоч гори та безодні здавались нам дуже страшними, ми обхідними та дуже покрученими стежками непомітно перехопились на той бік кряжа, не зазнавши особливих труднощів від снігу. Тут він несподівано показав нам веселі, родючі провінції Лангедок та Гасконь, зелені й квітучі. Але вони були ще далеко, і, щоб добратись до них, доводилось відбути ще важку дорогу.