Даніель Дефо: Робінзон Крузо

Я здивувався — звідки така радість?

— Дурню, — мовив я, — він тебе проковтне!

— Проковтне? Проковтне? — повторив за мною П'ятниця. — Я його проковтне! Ви стійте тут, а я вас буду смішити!

Не встиг я й оком змигнути, як П'ятниця всівся на землю, стягнув із ніг чоботи, а натягнув лаковані «балетки», які мав у кишені, а тоді чкурнув геть, тримаючи напоготові рушницю.

Ведмідь сунувся потихеньку і, здавалося, нікого не збирався зачіпати, поки П'ятниця сам не підбіг до нього і не гукнув:

— Гей, ти! До тебе балакай!

Ми саме спустилися з гасконської частини гір і зайшли у величезний ліс, негустий і відкритий. П'ятниця, як то кажуть, насідав ведмедеві на п'яти, підібрав із землі величенький камінець і шпурнув у звіра. Влучив точно в голову. Ведмідь помалу розвернувся й посунув на хлопця великими кроками — наче кінь середнім галопом. П'ятниця ж почав тікати, ніби шукав у нас захисту. Ми приготувалися стріляти. Я страшенно розсердився на хлопця — навіщо він нацькував на нас звіра? Я крикнув:

— Ах ти ж пес! То це такти намагаєшся нас насмішити? Ану відступися з дороги, щоб ми могли підстрелити ведмедя!

П'ятниця почув мене і загукав:

— Нема стріляти, нема стріляти! Стійте, а я вас буду смішити!

Прудкий хлопець за один ведмежий крок робив два — і знагла вискочив збоку від нас, де ріс височенний дуб. Він поманив нас рукою, а сам, подвоївши швидкість, підбіг до дерева й видерся на нього. Рушницю зоставив на землі, за п'ять чи шість ярдів від стовбура.

Ведмідь уже наблизився до дуба, а ми спостерігали зоддалік. Звір зупинився біля рушниці й обнюхав її, проте лишив у спокої. Далі він прудко поліз на дерево, мов кіт, — оцей величезний грубий ведмідь. Я не міг начудуватися на дурість мого хлопця, і ще менше мені кортіло розсміятися.

Наша компанія швидко під'їхала до дерева, але на той час П'ятниця вже виліз на самий кінчик довгої галузки, а ведмідь був на півдорозі до нього. Тільки-но ведмідь поліз по галузці, яка вгиналася під ним, хлопець загукав:

— Зараз я буду вчити ведмідь танцювати!

Він почав розгойдувати гілку, і ведмідь захитався, почав озиратися назад — куди злізти. Ми засміялися. П'ятниці ж цього було замало. Так, мовби звір міг розуміти англійську мову, хлопець крикнув:

— Ти чому не ходиш далі? Будь ласка, ходи далі!

Він уже не стрибав і не розгойдував гілку, а ведмідь, наче зрозумів його, підсунувся ближче. П'ятниця почав стрибати — ведмідь зупинився. Ми внизу подумали — чи не найкраща зараз мить прострелити ведмедеві голову? Я гукнув до хлопця, щоб той не рухався. П'ятниця у відповідь заволав:

— Нема стріляти! Будь ласка! Я сам!

П'ятниця почав відчайдушно стрибати, і ведмедю, щоб не грьопнутися на землю, довелося балансувати, наче його лоскотали. Ми не могли стримати реготу, але й досі не збагнули, що замислив хлопець. Спершу здавалося: він хоче скинути ведмедя з дерева, але той був занадто хитрий — не відходив далеко від стовбура. Та нарешті П'ятниця все роз'яснив.

— Ну-ну, — мовив він, помітивши, як ведмідь учепився в галузку, — не хочеш ходити ближче. Ти не йти до мене, я йти до тебе.

Він переліз на найтонший кінець гілки, та вигнулась, і хлопець легко зістрибнув на землю. Підбіг до рушниці й підхопив її.

— П'ятнице, — мовив я, — що ж ти робитимеш зараз? Чому б нам не пристрелити ведмедя?

— Нема стріляти! — похитав головою хлопець. — Я зараз сам буду стріляти, буду вбивати. Ви будете ще раз сміятися.

І справді: побачивши, що ворог його втік, звір нашорошено переліз із гілки на стовбур, а тоді зграбно спустився донизу. Коли задні лапи ведмедя торкнулися землі, П'ятниця підступив ближче, спрямував цівку рушниці йому у вухо і натиснув на гачок. Одним пострілом він убив ведмедя і обернувся до нас — чи ми сміємося. Ми були задоволені, а П'ятниця пояснив:

— Так мій народ убиває ведмідь.

— Саме так? — засміявся я. — Але ж у вас немає рушниць!

— Нема рушниць. А ми убивати довгою великою стрілою.

Ми трохи розважилися, та оскільки ми ще не вибралися з диких місць, а провідник наш був поранений, і виття вовків іще віддавалось у наших вухах, ми не відали, що робити далі. Наближалася ніч, і нам довелося покинути здобич, хоч як П'ятниця не вмовляв здерти зі звірів шкури. Проте нам іще треба було проїхати щонайменше три льє, тож ми рушили в дорогу. Під ногами й досі рипів сніг, але вже не такий глибокий і небезпечний, як у горах.

Пізніше ми дізналися, що зграя вовків, яка напала на нас, спустилася з гір до людських осель і наробила багато шкоди — порізала овець і коней, і навіть кількох людей.