Леонід Тендюк - Альбатрос — блукач морів

Звідусіль нас оточували високі гори-вулкани, густо порослі тропічним лісом. На тлі вечорового неба чітко вирізняються стрункі пальми, береговий бриз доносить пахощі тропічного лісу, димок од гірських хижок.

В одне віддалене поселення мене взялися провести троє меланезійців — Майго, Піта і Пуле. Пуле трохи вчився і розуміє по-англійськи. Я познайомився з ним за мисом Пуанаго, коли хлопці з катамаранів висипали у воду якесь листя.

— Тобі, тобі! — сказав мені Пуле і розтлумачив, що це означає «риба». А висипають вони висушені отруйні ліани — риба їх поїдає і засинає, спливаючи на поверхню.

Хлопці розпитують, звідки ми, доторкуються до мого тіла, дивуються, чому воно таке бліде, чого на ньому немає жодного візерунка. Зате в них на обличчях — од очей до вух — химерні смути-малюнки, а на лобі у кожного — видовжена цятка, що означає рибину. Такі цятки малюють собі люди з племені Рибалок.

Село — за нагір’ям. Перейшовши вбрід річку Топопуру, ми дісталися до високогірного пяато. Кілька ветхих халуп причаїлося під розлогими кронами дерев-велетнів. Клаптик землі — галява, силоміць відвойована в чіпких джунглів, править за подвір’я. Тут мешкає одна родина з племені птаха Перекуба. А он за тим високим хребтом інше плем’я — плем’я Змія. Сусіди не розуміють одне одного. Скільки племен, стільки й мов, а племен на архіпелазі Бісмарка, куди входять і Соломонові острови, — десятки.

До першої світової війни острови належали Німеччині. Колонізатори жорстоко поводилися з тубільцями, мечем і вогнем привчаючи їх до покори. Але не один із них загинув од меча розплати непокірних племен.

Поселення, куди ми дісталися, зветься Макаки. Дивна назва! Коли перші колонізатори захопили ці землі, їм не сподобалися тутешні чорні, з видовженими головами люди. І вони нарекли їх макаками, а потім од цього образливого слівця і село стало так зватися.

Тепер і я знаю, яке ти, гірське поселення Макаки! Нічого лиховісного чи кровожерливого не помітив я у твоїх мешканців. А от бідність вразила… Хижки — на сваях, бо зливи рясні, вологість жахлива, навколишні нетрі кишать зміями. На долівці — легкі циновки, на яких сплять; у кутку — кілька каменів, між ними жевріє вогонь; з половинок кокосового горіха зроблено посуд. Оце й усе, що є у хаті.

Ось жінка тре м’якуш кокосового горіха об шорстку дошку: чоловік і сини скоро повернуться з плантації, і господиня готує вечерю. Це стара, виснажена тяжкою працею жінка. Обвисле, зморшкувате чорне тіло, тільки стегна прикриті пов’язкою з трави мучі. Вуха продірявлені, і в кожному — по ваговитому перламутровому цурпалку. А в її дочки навіть ніс продірявлений, і в нього (для окраси) всунуто гладенько відшліфовану білу перламутрову скалку.

Лісові люди з нами чемно вітаються. Обличчя суворі, очі усміхнені, привітні. Мій провідник щось сказав старій, і вона запросила нас до хижі. Під стінами низькі довгі лави, але нам пропонують сісти на долівці. Зараз Лукміло співатиме. В його руках бубон, обтягнутий шкурою велетенської змії. «Гуп! Гуп!» — глухо лине над джунглями. І Лукміло, і жінки, що прийшли, починають співати. Вони співають довго і монотонно, і в їхніх голосах чути зойки нічних птахів, шепіт листя, посвист вітру, шарудіння змії серед трав і — журба, журба…

— Про що ж ця пісня?

— Ну, як про що? — дивується Лукміло. — Співаю, бо хочеться співати.

Лукміло відомий співак, його знають усі навколишні племена. Він не рідний син жінки, в хижі якої я гостював. Його батька й матір вбили японці. Отоді й узяла родина старого меланезійця сироту Лукміло до себе. На цих віддалених тихих островах між колонізаторами і тубільцями точиться жорстока боротьба. «Напевне, ніхто не буде стверджувати, що Соломонові острови — райський куточок, хоч на світі є місця й гірші», — писав Джек Лондон. Звісно, у тутешній природі майже нічого не змінилося. Людей, як і раніше, косить дизентерія, лихоманка, малярія, різноманітні шкіряні хвороби, проказа, слонова хвороба. До всього цього додайте ще ріки, повні крокодилів, лісові хащі, де на кожному кроці отруйні змії, і ви зрозумієте, що то за край.

По той бік бухти високо в небо звів свої гори острівець Бакаварі. В його північній частині, біля узбережжя — невеличке поселення Побоко, де живуть прокажені (ми надибали його випадково, попливши в лагуну по корали).

Побачили натовп людей. На головах конусоподібні брилі, що закривають і обличчя; на брилях кілька смуг і кілець — це означає ніс, очі губи. Від шиї до ніг люди обмотані ворсистими пов’язками. Під удари бубна вони щось витанцьовують; поперед виходять двоє, усі інші теж співають, танцюють. Складна ритміка, незрозумілі наспіви. Мені сказали: «Хіба ти не зрозумів? Двоє, що попереду, то душі наших померлих прабатьків». Лицедійство так і зветься «Танок тіней».