Леонід Тендюк - Альбатрос — блукач морів

Звичайно, якщо ми хочемо швидше дійти додому, слід би взяти курс на протоку Ломбак — південні ворота Індонезії, а там, поминувши Яванське та Целебеське моря, поміж Філіплінськими островами вийти в Тихий океан — до Меланезії.

Та ми пішли не цим вивіреним мореплавцями шляхом, а лягли на північний захід… Знову пересікли тропік Козерога, увійшли в тропічну зону, а за кілька днів були над Східно-Індійським підводним хребтом — в точці, де двадцята паралель південної широти перетинає 86-й меридіан. На тисячі кілометрів з півдня на північ через увесь океан проліг цей хребет. Тут, де ми стоїмо, його вершини височіють над океанським дном майже на два кілометри. Геологи радіють: і драгу можна опустити, і трубу великого діаметра — дивись, трапляться корінні породи.

Опускають драгу. Але… як не старалися, нічого не вийшло: гористе дно — і драга принесла лише уламок скелі.

Поки океанологи снідали, Анукін на тій брилі видряпав різні загадкові знаки. Помітили це потім, і всі схопилися за долови: океан, мовляв, розкриває таємницю давно вимерлої цивілізації. І може б, учені ще поламали голову над цим загадковим письмом, якби хтось із них не наткнувся на підпис: «Анукін — матрос II класу його Величності Далекосхідного мореплавства».

Отже, остання станція не виправдала наших надій. Аби не гаяти часу, лягли курсом на Кокосові острови.

Та коли низка коралових суходолів вже вимальовувалась із далини, отримали радіограму. З Австралії повідомляли: заходити на острови не дозволяють… Пізніше з’ясувалася причина відмови: на тих островах перебувають каторжани.

— Нічого, матросики, не журіться, — підбадьорив радист і побіг до капітана.

Ми з Анатолієм — стріляні горобці, знаємо: якщо радист заметушився і ледь світ турбує капітана, значить, є цікаві вісті. Чекаємо.

Двері розчинилися — це він! Поки Анукін клопочеться біля стерна, я виходжу на крило.

— Зажди! — схопивши бігуна за руку, приглушено, так, щоб не почув штурман, кажу: — Які новини?

— Через кілька годин заходимо на острів Різдва.

І ось острів Різдва. Привіт тобі, незнаний суходоле! Бінокль з далини вихоплює скелясті обриси. Цей острів лежить за кількасот миль від Яви, на десятому градусі південної широти. В морях і океанах є десятки бухт, мисів, атолів із релігійними назвами: землі святого Матвія, Павла, Лаврентія, острови Пасхи, Санта-Крус, бухти Провидіння, Христова. Серед Тихого океану в архіпелазі Лайн лежить теж по-божому названий атол Різдва, а тільки від нього і диявол відцурався б, бо він став кузнею смерті — лиховісним атомним полігоном США.

Враження такс, ніби відкривали ці землі не відчайдушні морські блукачі-капітани, а запліснявілі, ладаном пропахлі попики.

Кажуть, у розпеченій сонцем пустелі виникають міражі. Одне з таких видінь нам довелося спостерігати на екваторі. За свідченням карт і лоцій, на сотні миль навколо не було жодного клаптика суходолу. Наш всевидючий локатор теж не міг нічого зафіксувати. Океанська пустеля — вода і небо. Та ось ми на власні очі побачили на видноколі обриси гір, кучеряві пальмові гаї, водоспади, ріки. То був, як з’ясувалося, справжнісінький міраж, фата моргана.

Є й інші міражі.

До того як ступити на берег острова Різдва, він здалеку вразив нас своєю романтичністю. Ми побачили скелясті урвища, високі, густо порослі джунглями гори, що губляться десь у захмар’ї.

Обійшовши південно-східний мис, наближалися до бухти Флаїнг-Фіш-Ков, що в перекладі на нашу мову значить Бухта Летючих Риб. Правда, жодної летючої риби ми тут не бачили. Зате коли вже підійшли до берега, побачили інше — незабутнє і вражаюче. Обабіч бухти над самим берегом висіли райдуги. Їх було багато — десятки, сотні. У промінні сонця вони цвіли, переливаючись барвами. Власне, райдуги були потім. Спочатку над берегом, високо вгору вириваючись із скелястих щілин, появилися гігантські водограї. То прибій, наганяючи воду в прибережні печери, піднімав її в небо. Коли водяний стовп опадав, на його місці лишалася смуга розпорошених бризок. Вони миттю спалахували, прокреслюючи в повітрі яскраві веселки. Райдуги злітали ще вище, спліталися між собою, утворюючи то дивовижні арки, то дугоподібні вежі, то прямовисні різноколірні колонади, які, здавалося, тримали на собі оце склепіння незмірно блакитного неба і сонячну кулю, що спроквола підводилася в зеніт, — весь казковий дах над казковим островом, до якого хвилею прибило наш корабель. Прямо перед нами, біля підніжжя гір, серед тропічної гущавини біліли будиночки селища. На березі, трохи вище від пірса, на широких природних терасах нагір’я височіли, дещо не вписуючись у цю екзотичну мальовничість, довгі сараї. Біля пірса стояло гігантське судію; до нього раз у раз підкочувалися вагонетки і так само спішно, перекинувши у трюми вантаж, поверталися підвісною дорогою вгору. Подумалося: земний рай, острів тисячі райдуг.