Аліна Центкевич - Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море

— Чи ти ба, студент, а який дужий! — погодилися навіть ті, котрі заздрили Нансенові.

Давно очікуваний крик з марса: «Ведмеді!» — застав Фрітьофа під палубою. Вискочив як стій у капцях, домашніх штанях і светрі, вхопивши по дорозі карабін. Але жовтаве хутро вже зникало за віддаленими торосами. Не роздумуючи ні хвилини, не зважаючи на застережливі оклики товаришів, Нансен пустився в погоню за звіром.

Ведмідь почув за собою переслідувача, наддав ходу, петляючи поміж торосами. Мисливець не відставав. Моряки на палубі лягали від сміху. Та раптом сміх завмер у них на вустах. Захопившись погонею за звіром, що втікав у бік моря, Нансен не розрахував добре стрибка перед розколиною в кризі й шубовснув у воду. Пірнув увесь. Якусь мить видно було тільки високо підняту руку, що судорожно стискала карабін.

— Піде під лід! Тільки його й бачили! — закричали на кораблі.

Кілька чоловік кинулось на допомогу, але з-за криги несподівано висунулася голова, по якій струменями стікала вода. Вимушена купіль не охолодила мисливського запалу Нансена. Між торосами знову майнуло жовтаве хутро. Услід йому кипулася постать людини з розтріпаним чубом. Щоб позбутися впертого переслідувача, ведмідь ускочив до великої промоїни, пірнув і почав спокійно плавати. Чи ж міг він, бідолаха, передбачити, що мисливець, який переслідував його, з розгону стрибне на крижину посеред озерця? Вона різко захиталася під вагою людини. Ледве втримавши рівновагу, Фрітьоф з жахом побачив, що ведмідь повернувся. Мабуть, вирішив розправитися з цим дивним створінням, яке насмілилось ганятися за ним — царем Арктики. Вузький білий лоб висунувся з води, чорні очиці люто подивилися вгору, величезні білі лапи вже дряпали пазурами край крижини. Нансен притиснув рушницю до стегна і, не цілячись, вистрілив. Куля влучила.

— Це йому пощастило, — говорили заздрісники.

— Одчайдушний, загине колись марно від ведмежої лапи, — додавали обережніші, яким було жаль хлопця.

— Він добре знає, що робить. Має хлопець клей в голові, нічого не вчинить, не подумавши, — мовив нарешті боцман, хоча довго не міг забути Нансенові своєї ганебної поразки в «лисячому капкані».

Жоден з полярних моряків «Вікінга» не впізнав би Нансена кількома місяцями пізніше. Невелика, притемнена зала заставлена високими, до самої стелі, книжковими шафами та столами, на яких було повно пробірок і слоїків з різними видами фауни. Юнак, який ще недавно, перескакуючи з крижини на крижину, ганявся серед сліпучо-білого простору за ведмедем, тепер цілими днями, майже не рухаючись, сидів над мікроскопом. Задуха кабінету замість крижаного вітру, що шмагав в обличчя, тиша замість розміреного плюскоту хвиль і шерхоту налягаючої на борт криги. Але Фрітьоф і тут умів бути щасливим. Із звичним для нього запалом він узявся за дослідницьку лабораторну роботу. Перед ним поставали все нові й нові питання, на які він невтомно шукав відповіді.

Після повернення з північної подорожі Нансен був удостоєний великої честі — його запросили працювати до Природничого музею в Бергені. Незабаром він опублікував цікаву працю про мікроскопічних паразитів, що живуть у нутрощах тюленів.

З такою самою пристрастю, з якою під час рейсу вивчав утворення криги і полював, досліджував він тепер під мікроскопом невидимі неозброєним оком малесенькі організми. Та досить було йому відвести від скелець втомлені тривалою працею очі, як перед ним поставала незабутня гра світла на гранях льодових брил, що пливли за течіями по океану. Часом йому здавалося, що він знову на повні груди вдихає морозне повітря. Тоді, не зважаючи на ущипливі слова колег, що використовували будь-яку можливість розважитись у цьому невеликому, тихому місті, Фрітьоф хапав лижі і, всунувши до кишені кусень черствого хліба чи пачку сухарів, тікав у гори. Тої їжі йому вистачало на дводенну прогулянку по безлюдних, диких, засипаних снігом горах. Він знав, що неодмінно десь найде якусь мисливську чи пастушу хатку, в якій зможе переспати, а що трохи зголодніє, то, на його думку, це тільки сприяє гарному настрою.

— Відлюдько, — скаржилися співробітниці, котрих гарний молодик ніколи не запрошував на свої самотні прогулянки.

— Не кажіть, він просто чарівний, тільки йому подобається самотність, — боронили Фрітьофа приятелі.

І ті, і другі мали рацію. Товариський і веселий, Фрітьоф оберігав, проте, свою самотність. Вона давала йому можливість обдумувати все, що його хвилювало. Чи не тоді й вирішив юнак присвятити себе дослідженню полярних обширів? А може, просто обмірковував, як втілити свої нові ідеї у наукові праці? Ніхто не міг би дати відповіді на ці запитання.