Владимир Колин - Таємниця підземної галереї

— Прогулюєшся, як панич, з портфелем… А вдома на тебе вже чекають сищики.

Повз аптеку, біля якої вони стояли, проходили байдужі до них люди. З моря доносилось ревіння бурі. Павло втупив очі в Агопа, силкуючись збагнути, чи можна вірити ньому бродязі. Але були вже сутінки.

— Чого тобі? — вже лагідніше спитав він Агопа. — Що ти хочеш? Які сищики?

— А ти не кричи… Мене просили передати тобі записку, — пояснив Агоп. — Зайшов до тебе додому, а назустріч поліцай. Мало не арештував мене!

— Яку записку? — спитав Павло.

Ще нічого не розумів, але відчував, що хлопець каже правду.

Стиснувши портфель, взяв писульку, став біля входу до аптеки і прочитав: “Павлику мій коханий, мене замкнули у пані Аделаїди на вулиці Вітру, 9. Батько хоче, щоб я вийшла заміж за Горе. Врятуй мене!”

— Стара сама й принесла мені записку! — сказав Агоп.

Усе змішалося в Павловій голові: портфель, сищики. Агоп, Горе і Султана. Зціпив зуби, намагаючись розплутати клубок, в якому сплелося стільки ниток. Не розуміючи, що він робить, рушив з місця, обійшов аптеку і, зупинившись у якомусь коридорі, почекав Агопа, який простував слідом за ним.

“Султана… потім. Спершу поліцаї. Вибухівка! Хочуть украсти в мене Султану…” Відчув, як сильно він її любить, і злякався. “Недобре так палко кохати… А чому? — І відповів сам собі: — Хіба ж ми не люди? Тільки ми й можемо по-справжньому любити. Вони стежать за ним. Ллє як потрапили на слід? Зуміли щось вирвати у Фаніки?.. Ні, не може бути, щоб Фаніка… Ні! Султана кличе його на поміч. Од кого ж її рятувати?”

Юнак важко дихав, наче після тривалого бігу, стояв похмурий, намагаючись щось збагнути.

Горе, агенти, Султана… і сищики. Так. Горе? Жертва… Зостався кульгавим через Януліса. Павло заплющив очі і глибоко зітхнув, збагнувши все до кінця. Горе… Януліс. Скручу ж я йому шию!

— Що з тобою? — спитав Агоп.

Не бачив його лиця, але чув, як сильно сопе Павло. Мунтяну ще раз глибоко зітхнув і відповів:

— Нічого, Агоп… Ось що… Підеш до неї.

— До Султани?

— Підеш і заспокоїш її. Скажеш, хай не боїться. Павло потурбується про неї. Чуєш?..

— Добре, — погодився Агоп.

— І ще скажи, що я не забув про золоту сережку. Добре?

— Сережку?

— Так, і…

Хотів ще нагадати про свою любов, та не зважився переказувати цього через Агопа.

— І? — перепитав бродяга.

— І нічого. Йди… Стривай!

Агоп ступив два кроки, обернувся і запитливо глянув на нього.

— Пробач мені, — сказав Павло. — Знаєш… я думав… Чортзна-що я думав про тебе!..

Агоп міцно потис йому руку і дружньо порадив:

— Сховай десь оцей портфель!

Був певен, що саме через цю річ і переслідують Павла сищики.

— Та вже сховаю, — посміхнувся Мунтяну і попрощався з Агопом.

Радів, що трапилась нагода заспокоїти Султану. Хоч сам не почував безпеки, однак надіявся, що за день-два нічого не трапиться. Та й сищики вже не страшні. Він піде в підпілля, виїде з Констанци. Візьме з собою й Султану.

З жалем подумав про матір, про Джіка та Костела. Що буде з ними, коли зостануться самі? “Червона допомога” — не бездонний міх… “І все-таки краще не бути ні з ким зв’язаним”, — подумав, петляючи вузькими вуличками, щоб пересвідчитися, що за ним не стежать. Джіка вже підріс, зможе заробити якийсь гріш, продаючи газети або фарбуючи судна, як це робили й інші. Війна ж не вічна, скоро скінчиться.

Перейшовши вулицю Мангалії, Павло попрямував повз магазини. Вітрини кондитерських милували очі тістечками. Наче на базарі, вишикувались в ряд кафе, невеличкі крамнички з різним дріб’язком, перукарні, бляхарні та інші майстерні.

Не побачивши Йоргу, юнак пішов угору вулицею Дакії повз старовинні будинки з квітниками та широкими дворами. І раптом почув:

— Павле!

Йоргу наче виринув з-під землі. Напевне, стояв у якомусь коридорі і звідти озирав вулицю. Незважаючи на погані вісті, одержані від Агопа, Павло відчув полегкість. Пішли поруч. Повітря пахло йодом і сіллю.

— Як ти пробився? На вокзалі така облава…

— А чи знаєш ти, що це на мене полюють?

— Хто тобі сказав?

Павло розповів усе, що почув від Агопа.

— От через це ми й не могли сповістити твоїм.

— Бідолашна мама! — прошепотів Павло.

Уявив, як вона чекала на нього допізна, — колись так ждала Грігоре. Уявив собі обшук і всі знущання. Бачив її саму, а також Джіка й Костела. Ті самі бандюги, які колись убили старшого сина, тепер чигають на молодшого.

— Отже, виходить, це перукар, — заговорив Йоргу. — Я застерігав тебе. Треба ще з’ясувати… Але поки що зрозуміло одне: тобі не можна йти додому.