Владимир Колин - Таємниця підземної галереї

— Чому? Не можна… — гукнула якась пані. — Хіба вони не думають?

— Ну й що? — втрутився в розмову сухорлявий пан. — На те й ручки, щоб їх можна було при потребі повернути…

— Мабуть, якісь незвичайні обставини, — погодився жандарм.

Павло кинувся з купе. А сторопілі його сусіди дивилися на велику пляму, що розповзлась по підлозі. Побожний дідусь тримав у руці кошик, з якого текла олія.

— Розбилась! — показав він Павлові на пляшку в промасленому папері.

Підборіддя його тремтіло. Дідок мало не плакав.

“А коли б я поклав туди й своє…” — з ляком подумав Павло. Однак портфель його спокійно лежав під лавою.

— Що ж ви поробите, — втішав він старого. — Але ж у вас зостався ще цукор?..

— Так, цукор… Цукор! — проказав дідусь і поспішив вийняти кульок.

Враз почувся якийсь невиразний гомін. Від паровоза аж у кінець поїзда лунало попередження:

— Тривога! Всім вийти з вагонів! Тривога!..

Павло схопив портфель і вибіг з купе. Скоріш і якнайдалі од інших пасажирів! У Бухаресті він боявся за Санду. А тепер сповнився страхом, що через нього можуть загинути сотні невинних людей. Не бачив нічого, не чув прокльонів тих, кому наступав на ноги.

— Зажди, пане, ми всі зійдемо!

— Не штовхайся! Куди прешся?

Юнак підняв над головою портфель і пхався вперед. Чоловіки відштовхували його, жінки хапали за піджак. Та він протиснувся до дверей і скочив на насип. Пасажири виплигували з вагонів і тікали від закляклого поїзда, наче од якоїсь потвори чи страшного ворога. Перелякані, бігли і топтали ногами хліба, сподіваючись сховатися, припавши до висушеної спекою землі під захист колосся та карликової кукурудзи. І перегукувались, показуючи на краще місце у видолинку. Намагаючись відвернути од пасажирів лихо, Павло біг щодуху з своїм смертельним портфелем. Листя періщило його по обличчю, у вухах гуло. Ні на мить не подумав, щоб сховатись самому, був далекий від сліпого страху інших пасажирів, які шалено втікали од металевого каркаса поїзда. Він боявся за динаміт. Усі люди з поїзда уособлювались для нього в немічних тілах тих двох дідусів. Про їхню безпеку він і дбав. У глибині серця ніс образ Султани, а з голови не виходила думка, що він мусить довезти портфель в Констанцу, що йому не можна втратити вибухівку, заради якої стільки людей рискувало життям.

Побачивши, що відбіг досить далеко, він упав біля межі. Над головою з шелестом зійшлося кукурудзяне листя. Посміхнулася розквітла головка соняшника. І в ту ж мить Павло почув настійливий грізний гуркіт бомбардувальників.

Повітря здригнулося, блакитне небо наче струснулось у пропасниці. І земля теж ворухнулась. Чи, може, це його тілу передалось вібрування літаків? Десятками дул заговорили зенітки. Тримаючи в руках портфель, Павло слухав сердите гарчання гармат з землі та байдужий гуркіт бомбардувальників. Наче якісь небесні примари, літаки пронеслися високо-високо над людьми, що припали до землі, над чорною гусінню поїзда. З-під сріблястих крил показались бомби. І земля здригнулася, застогнала од їх укусу. Лани колихнулись, наче від великого граду.

“Бомбардують міст”, — подумав Павло.

Ставши на коліна, він побачив, як у небо злітають стовпи землі. Вітер приніс ядучий дух горілого. Павло відчув у роті присмак диму. Бомби падали, вибухаючи з неймовірною силою, з незбагненним свистом, начебто смерть заграла на якомусь невидимому органі.

Потім, немов од помаху чарівної палички, все вщухло. Почулося навіть сюрчання коників. Він підвівся і разом з іншими пасажирами рушив до вагонів.

— Сідайте швидше!

Поїзд не пошкоджений. А колія? Треба їхати поволі і обережно намацувати дорогу.

До купе зайшли бліді й запорошені дідугани.

— Ну й налякався ж ти, — сказав Павлові той, що ходив у Бухаресті на ревю.

Його зморщене лице здригалося, а голова наче трималася на пружині. Другий дідусь ворушив губами, — напевне, дякував Всевишньому, що зостався живим.

— Я не через страх тікав, — заговорив Павло. Та відразу й замовк. Що він міг їм сказати?

— А чого ж? — невгавав старий.

Юнак знизав плечима і промовив навмання:

— Та так…

— Помовчіть уже, — прошептав побожний дідусь. І вони послухалися.

Поїзд тягся поволі, як віз, запряжений волами. Він наче ще не опам’ятався від тривоги або хотів пересвідчитись, чи не поламалося щось у ньому. Так само обережно переїхали через Дунай — міст якимсь чудом уцілів, хоч на нього кидали десятки бомб. Ріка ліниво котила свої жовто-зелені води, а на березі, біля розбитої плавучої пристані, куди причалювали баржі, товпилися зенітники. По обидва боки мосту зяяли глибокі воронки. Білі тріски пошматованих верб нагадували кістки людей. Одна бомба впала біля гармати, вбивши кількох чоловік. Поранених солдатів несли на носилках, і їхній стогін чули ті пасажири, які стояли біля відчинених вікон.