Владимир Колин - Таємниця підземної галереї

— Я розумію, — погодився Павло.

Побачивши ліжко, юнак відчув страшенну втому. Згадав, що в Бухаресті майже не спав.

— Ти житимеш тут, як у бога за дверима, — жартівливо мовив Йоргу.

А коли Павло поклав портфель на стіл, лице друга враз стало серйозним і поважним.

— Ключ у дверях. їх краще замкнути. І не відмикай, — проказав Алдя.

— Гаразд…

Учитель подумав, що їм треба поговорити наодинці. Посміхнувся і поспішно мовив:

— Так, так, зрозуміло… Я від щирого серця… Ну, на добраніч!

— На добраніч, пане учитель.

Алдя пішов.

— Треба б забрати з собою вибухівку, — сказав Йоргу, глянувши на стіл, де лежав динаміт.

Павло раптом відчув, який дорогий йому оцей коричневий портфель.

— Візьми, — тільки й спромігся вимовити.

— Легко сказати, — мовив насуплений Йоргу. — Думаєш, чого я просив тебе знайти конспіративну квартиру?.. Крім цієї, де ми оце сидимо, у нас нема жодної. Надіявся на твого перукаря, і от… Ну, нічого, — вирішив він одразу. — Хоч це не дуже конспіративно, але іншого виходу я не бачу! Все сталося зовсім несподівано… Залишу вибухівку тут, бо цей дім безпечніший, аніж квартира будь-кого з нас. Ніхто не знає, де ти, і нікому не спаде на думку шукати тебе тут.

Павло охоче погодився. І намагався не показати своєї радості.

— Я ще заскочу сюди або кимсь перекажу, — пообіцяв Йоргу.

Павло замкнув двері, роздягнувся і простягся на ліжку. Хотів зосередити думки і уявити своє майбутнє. Але відразу ж заснув, як убитий.

Вранці прокинувся від стукоту в двері.

Вчитель приніс на таці чашку чаю, кілька скибок хліба та банку меду.

— Ви такий турботливий, — посміхнувся Павло.

— Поспішаю, мені треба йти на уроки…

— А ви не дуже турбуйтесь. Через день — два я й піду од вас, — запевнив його юнак.

— Та що ви, живіть собі, — відповів хазяїн, хоч в його зляканих очах з’явився вогник вдоволення. — Так… Замкнетеся знову. Що я хотів ще сказати?.. Ага! Сидіть тихо. Ця кімната якраз над кухнею. Розумієте, може почути дружина…

— Я весь час лежатиму.

Лице Алді проясніло. Навіть скельця його окулярів, здавалося, заблищали якось незвичайно.

— Не насмілювався вас просити, — мовив він вдячно. — У кухні чути кожен крок… Знаєте, це старий будинок… Ми попереджали й наймичку…

Як тільки він вийшов, Павло відразу ліг. Підклавши руки під голову, лежав і думав. Султана зараз уже мусить знати, що він тут. Агоп її попередив. Їм не пощастить побачитись, поки він тут. Хай уже пізніше… Електрик Мунтяну Павло зник, його вже немає! Шукайте, сищики, вітра в полі!

“Хтозна, яке тепер у мене буде ім’я, Йоргу має принести нові документи. Стану професійним революціонером. Звелить партія — поїду в Молдову, в Олтенію, всюди, де буду потрібен. Заберу з собою й Султану. А проти Горе треба вжити якихось заходів”.

Грігоре вбили ті, проти кого бореться тепер він. Павло був певен, що стрічка моряка з “Потьомкіна”, бюлетень “Антивоєнного комітету” і заклик товариства “Друзі СРСР” стали причиною смерті брата. Боялись його і вбили, за наказом поліції, яка й зам’яла всю ту історію. Павло дізнався про вбивство саме тоді, коли вони обидва й справді могли порозумітися. Брат загинув у вересні 1934 року, в розпалі боїв за зміцнення антифашистського фронту. Може, саме тому…

Алдя тричі на день приносив їжу. А одного разу він сказав:

— Після війни ти станеш великою людиною…

— Чому? — здивовано спитав Павло.

— Країні будуть потрібні надійні люди, — пояснив йому вчитель. — Скільки змін має відбутися! Все набере іншого вигляду. Дивно. Ти розумієш? Через якийсь час те, що зараз перебуває під забороною стане легальним…

І вийшов навшпиньки, стурбовано хитаючи посивілою головою. Павло взявся за їжу.

— Велика людина… Браво! Ким же він може бути? І в ту ж мить юнак збагнув, скільки завдань висуне революція. Чи зможе він їх виконати? Відчув себе непідготовленим. Тепер йому все зрозуміло. Він знає ворогів, бачить їх. А тоді?.. Завжди вважав, що на другий день після революції все буде на своєму місці: негідники одержать по заслузі, всі чесні стануть під червоні прапори. Тільки тепер уявив собі, які бої чекають у майбутньому. В країні розруха, голод, скрізь приховані вороги… Чи можна буде боротися з усім цим? Пригадав Раду і заспокоївся. “Дурню, ти міркуєш так, як цей Алдя, — докорив собі. — Начебто будеш тоді сам”.

Йоргу прийшов увечері. Був зовсім спокійним, але Павло бачив, що він приніс якусь важливу звістку. В очах вигравала веселість, що якось не пасувала до його великого, наче у лагідного ведмедя тіла.