Мигель де Сервантес Сааведра - Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. Ч. 1

Так от, щоб ви знали, гідальго той гулящого часу – тобто замалим не цілий рік – водно читав рицарські романи з таким запалом і захватом, що майже зовсім занедбав не лише своє полювання, а й усяке господарювання. І так він до того діла прилюбився та присмоктався, що не один морг орної землі продав, аби книжок рицарських до читання собі накупити: де, було, яку зуздрить, так ізразу й тягне додому. Та найбільше, либонь, припали йому ті до смаку, що їх скомпонував славнозвісний Фелісіян де Сільва: [45] Фелісіян де Сільва (1491–1554) – іспанський письменник, автор продовження «Селестіни» («Друга Селестіна»). Відомий також як автор рицарських романів, у тому числі чотирьох книг про «Амадіса Гальського»: 7-ї («Лісуарте Грецький», 1514), 9-ї (Амадіс Грецький, 1532), 10-ї («Дон Флорізель із Нікеї», 1532) і 11-ї («Дон Роґель Грецький», 1535–1551), які більше цікавили героя. Надзвичайно популярний у ХVІ ст., був згодом призабутий, хоча зараз визнають доволі значний його внесок до іспанської літератури «золотого віку». його проза здавалась нашому гідальгові блискучою, його напушисті речення – правдивими перлами, особливо ж освідчення любовні та виклики на герць, де писалось, приміром, таке: «Ваша безпричинна жорстокість причинилась до того, що я став мов причинний і не без причини мушу нарікати на вашу злочинну ліпоту». Або ще: «Високі небеса, що посполу з зірками божественно утверджують вашу божественність, заслужено надають вам заслуг, яких заслуговує ваша небесна душа».

Бідний кавальєро, читаючи такії речі, аж у голову заходив, ночі не спав, щоб тільки додуматися та доглупатися, в чому їх сила, а воно хоч би сам Аристотель із домовини встав, то навряд би чого дорозумівся. Неясно було йому також, як Дон Бельяніс міг завдавати й сам діставати таку силу ран – хоч би які знаючі лікарі їх гоїли, все обличчя його і все тіло мало бути покарбоване близнами та шрамами. Проте він вельми похваляв автора за обіцянку продовжити свою і без того довгу історію; не раз йому й самому набігала думка взятися за перо і написати те заповідане продовження – і він був би його написав, а може, й видав, якби тому не стали на заваді інші, важливіші помисли, що безнастанно тривожили його ум.

Частенько йому траплялось диспутувати з тамтешнім парохом – а був то чоловік учений, укінчений богослов із Сіґуенси [46] Сіґуенс – містечко в провінції Гвадалахара з університетом другорядного значення (себто освіта не найліпша). – про те, котрий рицар кращий: Пальмерін Англійський [47] Пальмерін Англійський – герой роману «Могутній рицар Пальмерін Англійський» (між 1541 і 1543) португальського письменника Франсіско де Мораеса (1500–1572). Пальмерін Англійський і його брат Флоріано Пустельник практично списані з Амадіса та його брата Ґалаора. чи Амадіс Гальський. Проте майстер Ніколас, цирульник у тому ж таки селі, вважав, що обом тим воякам далеко до Рицаря Феба; якщо хто може йому дорівняти, то хіба лише Дон Галаор, брат Амадіса Гальського, бо то кругом рицар: не такий манірник і тонкослізка, як брат, а в юнацтві ніколи задніх не пас.

І так наш гідальго у те читання вкинувся, що знай читав, як день, так ніч, од рання до смеркання, а од смеркання знов до рання, і з того недосипу та з того перечиту мозок його до решти висох – ізсунувся бідаха з глузду. Його уява переповнилась різними химерами, вичитаними з тих книжок: чарами та чварами, битвами та боями, викликами та ранами, зітханнями та коханнями, розлуками та муками і всякими такими штуками. Всі ті несосвітенні вигадки так убились йому в тямку, що він мав їх за щирісіньку правду. Казав було, що Сід Руй Діас завзятий був рицар, але не вийшов проти рицаря Полум’яного Меча, [48] Рицар Полум’яного Меча – одне з імен Амадіса Гальського. бо той одним махом двох страшних і потворних велетнів міг навпіл розчахнути. Великого стóяв у нього і Бернардо дель Карпіо, що вбив у Ронсевалі завороженого Роланда робом Геркулеса, котрий задушив у своїх обіймах Антея, сина Землі. [49] Бернардо дель Карпіо – легендарний герой Реконкісти, символ іспанської гідальгії, втілює ідею жертовності й вірного васального служіння королю, популярний герой іспанського епосу, з якого перейшов до романів. В одному з романсів йдеться, як він за допомогою маврів із Сараґоси переміг військо Карла Великого в Ронсевальській ущелині, а «завороженого Роланда», якого залізо не брало, задушив на смерть. Про те, як Геркулес задушив велетня Антея, йдеться у давньогрецькому міфі. Похваляв наш гідальго і велетня Морґанта, [50] Велетень Морґант – герой поеми італійського поета Луїджі Пульчі «Великий Морґант» (1483), в якій розповідається про пригоди рицаря Орландо (Роланда) та його джури, добродушного велетня Морґанта. Поема будується на народних джерелах, фабули яких переповідаються з гумором. що з усього пихатого й нечемного великанського кодла єдиний був люб’язний і ґречний. Та над усіх предкладав він Рінальда Монтальбанського; [51] Рінальд Монтальбанський – один із дванадцяти перів Франції, герой французького епосу. Його визначальні риси – мужність, якою він не поступається Роланду, душевна стійкість і моральність. У середині ХVІ ст. були видані три частини іспанського рицарського роману «Рінальд Монтальбанський», згаданий епізод крадіжки мусульманської святині – з нього. любо йому було бачити, як той левень, виїхавши зі свого замку, грабував на шляху кого попадя, або, перелинувши через море, викрадав Магометового боввана, що був, як славить історія, геть увесь щирозлотий. А за те, щоб надавати носаків зрадникові Ґанелону, [52] Ґанелон – вітчим Роланда, зрада якого призвела до перемоги маврів у Ронсевальській ущелині й загибелі Роланда, якого Ґанелон ненавидів. наш кавальєро віддав би радо свою ключницю – та вже й небогу заодно.