Маркус Зузак - Крадійка книжок

У Фідлерів все було впорядковано — всі були в ліжках, накриті ковдрами. Пфіффікус закутався до самого носа.

У Штайнерів я провів рукою по гарно розчесаному волоссю Барбари, зустрів серйозний вигляд сплячого Курта і, одного за одним, поцілував молодших дітей.

Тоді наблизився до Руді.

Ой, розіп’ятий Христе, Руді…

Він лежав на ліжку разом з сестрою. Мабуть, вона хвицнула його чи відіпхнула, зайнявши більшу частину ліжка, тому що Руді примостився на самому краєчку, обійнявши її однією рукою. Хлопець спав. Його вогняне волосся підпалило ліжко, і я забрав їх з Беттіною, поки їхні душі куталися в простирадла. Принаймні, вони померли швидко, їхні тіла були теплими. Я пригадав того хлопця з літака. З плюшевим ведмедиком. А де ж розрада для Руді? Де той, хто бодай чимось полегшив біль від вкраденого життя? Хто втішив його у ту мить, коли життєвий килим вирвали з-під його сплячих ніг?

Ніхто.

Тільки я.

А я не дуже знаюся на втішанні, та ще й коли у мене холодні руки, а ліжко було таким теплим. Я обережно ніс його розтрощеними вулицями, в одному оці мені бриніли солоні сльози, а серце було важким і смертельним. Для Руді я постарався трохи краще. На мить я зазирнув у його душу і побачив вимазаного чорним вугіллям хлопця, що перетинав уявну фінішну пряму і вигукував ім’я Джессі Овенса. Я побачив, як він до пояса занурився в крижану воду і гнався за книжкою. А ще я побачив хлопця, що лежав на ліжку і уявляв, який на смак той поцілунок його чарівної сусідки. Він робив щось зі мною, той хлопець. Щоразу. Це єдина шкода від нього. Він наступає на моє серце. Він примушує мене плакати.

Нарешті Губерманни.

Ганс.

Тато.

Своїм зростом він займав усе ліжко, а крізь його повіки я розгледів срібло. Гансова душа сиділа. Зустрічала мене. Вони завжди так роблять — найкращі душі. Підіймаються мені назустріч і кажуть: «Я знаю, хто ти, і я готовий. Не те щоб я хотів іти, звісно, але я піду». Такі душі завжди легші, тому що більшу частину себе вони вже віддали. Більшість із них вже знайшли свій шлях в інші місця. Цю послали з диханням акордеона, дивним присмаком шампанського влітку і мистецтвом дотримувати обіцянок. Він спокійно лежав на моїх руках. У нього засвербіло в легенях — бажання викурити останню цигарку, його нестримно, ніби магнітом, тягнуло до підвалу, до дівчинки, що була йому за дочку і писала там книжку, яку він сподівався колись прочитати.

Лізель.

Прошепотіла його душа, поки я відносив її. Але в тому будинку Лізель не було. Принаймні для мене.

Для мене там залишилась тільки Роза і так, я певен, що забрав її, коли вона не встигла дохропти, бо рот у неї був розтулений, а її рожеві паперові губи все ще ворушилися. Якби вона побачила мене, то, я в цьому не сумніваюся, назвала б мене Saukerl, та я б на неї не сердився. Прочитавши «Крадійку книжок», я дізнався, що вона всіх так називала. Sa ukerl, Saumensch . Особливо тих, кого любила. Її гумове волосся було розпущене. Терлося об подушку, а її шафоподібне тіло підіймалося з кожним ударом серця. Що б ви не думали, в цієї жінки було серце. Більше, ніж ви можете собі уявити. Там крилося багато всього, складеного на прихованих полицях, що сягали милі у висоту. Не забувайте, що вона була жінкою, що притискала до себе акордеона довгою, залитою місячним сяйвом ніччю. Вона без зайвих запитань нагодувала єврея, коли він вперше прибув до Молькінґа. І це саме вона сягнула рукою під матрац і вручила дівчинці книжку замальовок.

ОСТАННЯ УДАЧА

Я обходив одну за одною вулиці і повернувся по одного чоловіка на прізвище Шульц, що жив наприкінці Небесної вулиці.

Він не пережив руйнації будинку, і я ніс його Небесною вулицею, коли це помітив, що солдати ЛСЕ вигукують і сміються.

Посеред гірського хребта з уламків каменю утворилася якась галявина.

Гаряче небо почервоніло і оберталося. Смуги перцю закручувалися у вихор і мені стало цікаво. Так, так, знаю, що казав вам на початку. Зазвичай цікавість приводить до того, що стаєш свідком страшного людського лементу, але цього разу, хоча, мушу визнати, це й розбило мені серце, я не пожалів про те, що був там.

Направду, коли вони витягли її, дівчинка кричала і голосила за Гансом Губерманном. Чоловіки з ЛСЕ намагалися стримати її своїми запилюженими руками, та крадійка книжок вирвалася. Чомусь люди у відчаї завжди здатні на таке.

Вона не знала, куди біжить, бо Небесної вулиці більше не існувало. Усе було новим, апокаліптичним. Чому небо було червоним? Як може падати сніг? І чому ці сніжинки обпалюють їй руки?