Маркус Зузак - Крадійка книжок

— Я мала б розказати тобі раніше, — промовила Лізель.

Як і домовились, вони рушили дорогою в бік Дахау. Зупинилися поміж дерев. На землі лежали довгі латки світла і тіні. Навкруги, ніби печиво, розсипалися шишки.

Дякую, Руді.

За все. За те, що відтягнув від дороги, що спинив…

Вона не сказала нічого подібного.

Дівчинка прихилила руку до лускатої гілки, що стриміла поряд.

— Руді, якщо я дещо тобі розкажу, пообіцяєш, що нікому не скажеш ні слова?

— Звичайно. — Руді відчував серйозний вираз її обличчя і важкі нотки її голосу. Він сперся на сусіднє дерево. — Що таке?

— Пообіцяй.

— Я вже пообіцяв.

— Пообіцяй ще раз. У жодному разі не розказувати ні мамі, ні брату, ні Томмі Мюллеру. Нікому.

— Обіцяю.

Лізель схилила голову.

Подивилася на землю.

Кілька разів вона намагалась знайти те правильне місце, звідки почати свою розповідь, читала речення у себе під ногами, чіпляла слова до шишок і шматків поламаних гілок.

— Пригадуєш, коли ми грали на вулиці у футбол, — почала Лізель, — і я розбила коліно?

Майже сорок п’ять хвилин вона пояснювала йому про дві війни, про акордеона, про єврейського кулачного бійця і їхній підвал. Не забула і про те, що сталося на Мюнхенській вулиці чотири дні тому.

— То ось чому ти висунулася з-за дерев, — сказав Руді, - того дня, з хлібом. Подивитися, чи він був серед них.

— Так.

— Розіп’ятий Христе.

— Так.

Високі дерева трикутної форми. Безшелесні.

Лізель вийняла з сумки «Струшувачку слів» і показала Руді одну зі сторінок. На ній був хлопчик з трьома медалями, що звисали з його шиї.

— Волосся лимонного кольору, — прочитав Руді. Пальцями торкнувся слів. — Ти розказала йому про мене?

Спершу Лізель не могла нічого сказати. Можливо, то був несподіваний порив аритмічного кохання, яке вона до нього відчувала. А може, вона завжди його кохала? Все може бути. Досі не в змозі промовити бодай слово, вона нестерпно хотіла, щоб він її поцілував. Вона хотіла, щоб він потягнув її за руку і притягнув до себе. Байдуже куди. В губи, в шию, у щоку. Її шкіра потребувала поцілунку, чекала на нього.

Багато років тому, коли вони навперейми бігали багнистим стадіоном, Руді був нашвидкоруч складеним набором кісток з незмінною гострозубою посмішкою. А цього дня поміж дерев він був роздавачем хліба і плюшевих ведмедиків. Триразовим чемпіоном «Гітлер’юґенд» у легкій атлетиці. Він був її найкращим другом. І йому залишався місяць до смерті.

— Звісно ж, я розказала йому, — відповіла Лізель.

Вона прощалася з ним, але навіть не здогадувалась про це.

Маленька чорна книжечка Ільзи Германн

У середині серпня Лізель думала, що йде на вулицю Ґранде по ті самі старі добрі ліки.

Щоб отримати свою дозу розради.

Так вона думала.

День випав спекотний, але на вечір обіцяли дощ. В «Останньому людському незнайомцеві» була цитата, майже наприкінці книжки. Лізель пригадала її, коли минала крамницю пані Діллер.

«ОСТАННІЙ ЛЮДСЬКИЙ НЕЗНАЙОМЕЦЬ», СТОРІНКА 211

Сонце розмішувало землю. Раз за разом воно розмішувало нас, ніби суп.

Тієї миті Лізель подумала про ці слова лише тому, що надворі було так тепло.

На Мюнхенській вулиці їй пригадалися події попереднього тижня. Вона бачила євреїв, що крокували вулицею, їх потік, їх незліченну кількість, їхній біль. Їй спало на думку, що в тій цитаті бракувало одного слова.

Мало би бути «бридкий суп» , подумала Лізель.

Такий бридкий, що годі його витримати.

Лізель перейшла міст через річку Ампер. Вода була чудового насиченого смарагдового кольору. Вона могла розгледіти камінці на дні і чула таку знайому пісню течії. Світ не заслуговував на таку річку.

Дівчинка дерлася на пагорб, що вів до вулиці Ґранде. Будинки були гарними і огидними водночас. Лізель подобався незначний біль в ногах і легенях. Швидше, подумала вона, і почала підійматися, ніби якесь чудовисько з піщаної ями. В носа вдарив запах навколишніх трав. Свіжий, приємний, зелений з пожовклими кінчиками. Лізель безстрашно перейшла двір, жодного разу не роззирнувшись, ні на секунду не спиняючись.

Вікно.

Руки вчепилися в раму, ноги перекинулись через підвіконня.

П’яти приземлилися на підлогу.

Книжки і сторінки і щасливе місце.

Лізель вийняла книжку з полиці і примостилася з нею на підлозі.

Чи вона зараз вдома? — подумала дівчинка, але насправді їй було байдуже, чи Ільза Германн нарізає в кухні картоплю, чи стоїть в черзі на пошту. Чи примарно нависає над нею, дивлячись, що вона читає.