Генрі Хаґґард - У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна

— Накинь на себе плащ, Нілепто, — перервав я її, — і дай нам вина, потім поклич служниць, якщо хочеш врятувати своє життя! Не зволікай!

Вона побігла до завіси і гукнула своїх служниць, поспіхом узула сандалі, накинула плащ. У цей час дюжина напіводягнених жінок вбігла до кімнати.

— Ідіть за нами і мовчіть! — сказав я їм, поки вони здивовано дивилися на нас.

Ми вийшли до першого передпокою.

— Тепер, — сказав я, — дайте нам пити і їсти. Ми помираємо!

Кімната служила зазвичай їдальнею для начальників варти.

З шафи нам дістали і подали вина та холодного м’яса. Ми з Умслопогасом поїли і випили вина, відчуваючи, що життя повертається до нас, і кров швидше потекла в жилах.

— Слухай, Нілепто! — сказав я. — Чи можеш ти довіритися цілком хоча б двом своїм служницям?

— Звичайно! — відповіла вона.

— Тоді накажи їм пройти бічним входом до міста і покликати городян, які віддані тобі. Хай вони прийдуть сюди озброєні і приведуть із собою всіх хоробрих людей, щоб захищати тебе і врятувати від смерті. Не питай, роби, що я кажу тобі, і не зволікай! Кара випустить жінок із палацу!

Нілепта вибрала двох жінок із натовпу служниць і. повторила їм мої слова, давши перелік тих людей, до яких вони мали йти.

— Ходіть швидше і потай! Заради порятунку вашого власного життя! — додав я.

Вони поспішили разом із Кара, якому я звелів повернутися до нас, коли він випустить жінок. Потім ми з Умслопогасом пішли далі, супроводжувані королевою і її свитою. На ходу ми доїдали свою закуску, і я розповів Нілепті все, що знав про небезпеку, яка їй загрожує, як ми знайшли Кара, як уся варта і слуги розбіглися, і вона була одна в палаці зі своїми жінками. Вона сказала мені, що в місті рознесли чутки, що наше військо знищене, і Зорайя з тріумфом йде на Мілозис. Тому всі її слуги і воїни розбіглися.

Ми провели в палаці не більше шести-семи хвилин. Незважаючи на те, що купол храму був осяяний промінням уранішнього сонця, оскільки знаходився на величезній висоті, світанок ледве починався. Ми вийшли у двір, і тут рана моя так розболілася, що я зіперся на руку Нілепти. Умслопогас чимчикував за нами, весь час жуючи.

Проминувши двір, ми досягли вузьких дверей у палацовій стіні, яка вела на прекрасні палацові сходи.

Я огледівся й остовпів. Дверей не було, так само, як і бронзових воріт, їх було знято з петель, як ми дізналися потім, і скинуто зі сходів.

Перед нами був напівкруглий простір і десять чорних мармурових східець, що вели до сходів.

Ми перезирнулися.

— Ти бачиш, — сказав я, — вони зняли ворота і двері. Чим нам закласти двері? Кажи швидше, бо вони скоро будуть тут!

Я сказав це, знаючи, що ми маємо захищати площадку, інших дверей у палаці не було, оскільки кімнати відділялися завісами. Я знав також, що, коли ми зуміємо захистити двір, то вбивці не потраплять у палац, який абсолютно неприступний відтоді, як потайні двері, до яких увійшла Зорайя тієї пам’ятної ночі, коли хотіла вбити сестру, були закладені за наказом Нілепти.

— Знайдемо! — сказала Нілепта, до якої повернулися її звична бадьорість і енергія. — На дальньому кінці двору є глиби й уламки мармуру. Робітники принесли їх сюди для п’єдесталу до нової статуї Інкубу, мого пана. Завалимо ними вхід!

Я зрадів цій думці і послав одну з дівчат, що залишилися, на великі сходи подивитися, чи не може вона одержати допомоги на набережній, де розташовувався будинок її батька, багатого торговця, ще одну поставив вартувати двері. Потім ми пішли назад через двір до того місця, де лежали глиби мармуру. Нам стрівся Кара, який провів жінок. У кутку двору справді лежали глиби мармуру, уламки, шматки завтовшки шість дюймів і пара пристосованих нош, на яких робітники тягали мармур. Не гаючи й миті, ми взялися до роботи. Чотири жінки тягали мармур до дверей.

— Слухай, Макумазане! — сказав Умслопогас. — Якщо ці негідники прийдуть, я захищатиму сходи від них! Так, я знаю, це буде моя смерть. Не зупиняй мене, друже, одна давно померла людина передбачила мені таку смерть! У мене був хороший день, хай буде й ніч гарною! Я піду відпочину! Як тільки ти почуєш їхні кроки, розбуди мене! Мені потрібна моя сила!

Він відійшов, ліг на мармуровому підлогу і вмить заснув.

Я зовсім ослаб і мав сісти і спостерігати за ходом робіт. Жінки носили мармур, у той час, як Кара і Нілепта закладали двері. Треба було пройти сорок ярдів, щоб узяти мармур і знову сорок ярдів, щоб нести його до дверей, і хоча жінки працювали старанно, робота просувалася надто повільно.