Генріх Гофман - Літак підбито над ціллю

Помітивши військового з автоматом, незнайомий опустив вила і вп’явся зляканим поглядом у льотчика.

— Здрастуйте! — сказав Карлов.

— Доброго здоров’я, — відповів незнайомий, запобігливо посміхаючись, його молоде обличчя обросло бородою, злякані очі неспокійно бігали. Ці очі вразили Георгія. Дивна приреченість прозирала у погляді незнайомого, якому на вигляд було років двадцять.

— Ти хто такий? — спитав Карлов, вдивляючись в його обличчя.

— Оточеиці ми, — нерішуче відповів бородатий хлопець. — Нашу частину розбили ще минулого року. Кого вбито, хто в полон потрапив, а хто переховується по станицях. Працюємо потроху за шматок хліба.

— Виходить, пристосувався? А, либонь, росіянин?

Хлопець похнюпив голову.

— Ви льотчик? — спитав він.

— Був льотчиком, а тепер ось, як ти… нібито оточенець, — посміхнувся Георгій. — Тільки я за шматок хліба себе не продам. До своїх пробиратимусь.

— У такому обмундируванні? Та ви до першої станиці дійдете, а там поліцаї схоплять… Ходімте до нас. Відвезу у станицю, — несподівано запропонував хлопець. І квапливо додав: — Я вас у сараї сховаю. Якусь чумарчину та валянки на ваші хутра виміняємо.

— А це звідси далеко? Німці там є?

— Зараз німців немає, а до станиці кілометрів вісім буде.

— А ти мене німцям не викажеш?

— Бороиь боже! Я й сам тільки до літа перечекаю, а там додому подамся. Кажуть, німці влітку вже на Уралі будуть.

— Дожидайся, аякже! — розсердився Георгій. — Гляди, щоб до літа німці за Дніпром не опинилися.

— Та невже?.. — здивувався хлопець.

— От тобі й невже! Їм на Волзі всипали так, що й досі чухаються. Тебе як звати?

— Пузанком кличуть. Таке прізвисько.

— Прізвисько незавидне…

— А я не ображаюся. Ще з дитинства за великий живіт цим прізвиськом наділили.

Георгій замислився. Для більшої безпеки йому, звичайно, був потрібен цивільний одяг. Оточенець своєю безхитрою простотою викликав деяку довіру.

— Гаразд, — Георгій махнув рукою. — Якщо зрадиш, перша куля тобі!

— Та ви не бійтеся. Я чесно. Сховаю, а потім Надію Іванівну пришлю.

— Хто вона така, твоя Надія Іванівна? — насторо жився Карлов.

— Вона не моя, вона нічийна. З Ленінграда, з блокади привезена. Залазьте на сани. Я вас сіном прикрию.

Георгій спробував вилізти наверх і не зміг. Він притиснув до грудей ниючу долоню. На лобі виступив піт.

— Давайте допоможу, — сказав Пузанок.

Хлопець нагнувся, Георгій виліз йому на спину, потім — на сани і ліг, поклавши автомат перед собою. Пузанок закидав його сіном і перетягнув навантажені сани вірьовкою.

— Но, рушай! — Хлопець прицмокнув, смикнув за віжки. Кінь, провалюючись у снігу, важко зрушив з місця навантажені сіном сани. Незабаром виїхали на проїжджу дорогу. Хлопець видерся наверх саней.

— А як твоє справжнє ім’я, Пузанок? — почувся з-під сіна голос Георгія.

— Та називайте так, як усі, — Пузанком. Я вже до цього звик, — неохоче відповів оточенець. — Тільки зараз не розмовляйте, бо хтось їде назустріч.

Георгій прислухався: по замерзлій дорозі вицокували копита. Хтось наближався до них. Ось копита застукали поряд, ось кінь уповільнив ходу, ось… Ні, проскочив мимо.

Далі їхали мовчки. Нарешті десь зовсім близько загавкав собака. Запахло кізяком і димом. Кінь зупинився.

— Пузанок приїхав! — почувся чоловічий голос. — Гей, Надіє Іванівно! Допоможи йому перекидати сіно. Під’їжджай, Пузанок, до сарая, — владним тоном наказав той чоловік. — А я тим часом до сусіди зайду.

Кінь проїхав трохи вперед. Пузанок скинув з Карлова велику купу сіна.

— Вилазьте! Нема нікого. Йдіть у сарай, — зашепотів він. — А тепер лізьте туди, — він показав рукою на горище, до якого було приставлено драбину. Карлов швидко виліз на горище і оглядівся: тут було трохи сіна, лежали подертий хомут, віжки, стирчали голоблі.

— Складайте швидше. — На горищі виросла копиця сіна.

— Пузанок! З ким ти там розмовляєш? — почулося знизу.

— Надіє Іванівно, нікому не скажете? — пошепки спитав хлопець.

— А що трапилось?

— Я російського льотчика знайшов, сюди привіз, щоб сховати.

Карлова вразили слова «російського льотчика». Чому цей хлопець не сказав «нашого льотчика»?

— Де він? — схвильовано спитала жінка.

— Там.

Зарипіла драбина. Георгій побачив заклопотане обличчя з великими сумними очима. Жінка вилізла на горище і кинулась до льотчика.

— Рідний мій! — Вона обняла його. — Нарешті, хоч одного побачила. Як там наші? Чи скоро прийдуть?