Генріх Гофман - Літак підбито над ціллю

З жахом Георгій уявив собі, як його дружина одержить таке саме повідомлення.

«Ні, ні! — відігнав він цю думку. — Адже друзі бачили, що я виліз із літака. Вони заспокоять дружину, пояснять, чому я перестав їй писати».

Сержанти Семенюк і Архипов повернулися з аеродрому в гуртожиток.

Весь день вони, мов змовники, трималися осторонь інших льотчиків і, тільки-но з командного пункту звилася червона ракета — сигнал відбою, обидва пішли в станицю. Вони першими прийшли в гуртожиток і, не знімаючи комбінезонів, сіли за стіл. Здавалося, кожен думав про своє. Але коли Семенюк підвівся і дістав з-під нар баян Георгія, Архипов повернув голову в його бік.

— Де зараз бреде твій хазяїн? — сумно промовив Семенюк, погладжуючи баян.

Архипов ніби тільки й чекав цього запитання.

— Я ж казав — не треба його, пораненого, пускати. Тоді й не збили б нашого командира, — докірливо сказав він.

— А як його не пустиш? Командирові полку, чи що було б доповісти, по-твоєму? — роздратовано спитав Семенюк.

— Та хоч би й… доповісти!

— Коли б ти надумав зробити таку дурницю, я не вважав би тебе за друга.

Семенюк надів лямку баяна на плече і невміло почав підбирати якусь мелодію.

— Тут поранена рука ні до чого. «Кому судилося бути збитим, тому ніколи не бути повішеним», — згадав він улюблену приказку командира ескадрильї. — А Карлов повернеться. От побачиш — повернеться. Нема чого ховати його заздалегідь. Бахтін бачив, що він з літака виліз. І не тільки Бахтін — усі бачили. І голий степ навколо бачили. Німців там близько не було, не повинен загинути наш командир. — І, трохи помовчавши, додав: — А якби він не полетів, тоді напевно загинув би для нас, бо не повірили б йому. А це вже страшніше за смерть.

— А чому б йому не повірили? — з гнівом спитав Архипов. — Адже ти сам розповідав про його хоробрість. Пам’ятаєш, над Волгою ви шісткою вісімнадцять «Юнкерсів» розігнали, не дали бомбувати нашу переправу? Він тоді був ведучим.

— Пам’ятаю, все пам’ятаю, — нетерпляче відповів Семенюк. — Ми з тобою повірили. А інші? Знайшлися б і недовірливі. Адже це надзвичайний випадок — руку прострелити. Не забувай — вони мали летіти не на прогулянку.

Семенюк відклав баян і пройшовся но кімнаті.

— Ну, то що робитимемо? Розкажемо всім? — спитав Архипов.

— По-моєму, не треба. Адже ти обіцяв Карлову мовчати? Обіцяв. От і мовчи. І давай більше не згадувати про це, — відрубав Семенюк.

— Баян сховай. Нема кому тепер грати, — нагадав Архипов.

За вікном почулися голоси льотчиків. Розчинилися двері, і усміхнений, розчервонілий на морозі Сашко Дубенко гукнув з порога:

— Ага! Ось де ви, голубчики! Зараз Архипов танцюватиме.

Дубенко вийняв з кишені складений трикутником лист.

— Танцюй, Павлику! Від коханої, певно?

— Іншим разом затанцюю, а сьогодні не час, — відповів Архипов.

Льотчики замовкли. Дубенко перестав посміхатися, підійшов до Архипова і віддав листа.

— Та це ж від батька, — зрадів Архипов, побачивши знайомий почерк. Він розгорнув трикутник. — Оце татусь! Знову листа віршами написав.

Настрій в кімнаті змінився.

— Коли віршами — читай уголос, — попросив Дубенко.

— Павло й сам вірші пише. Тільки вчора батькові цілу поему послав, — сказав Семенюк. — Читай, Павле!

Архипову здалося, що з нього глузують, і він недовірливим поглядом окинув льотчиків. Проте ніхто не посміхався. Тоді він підвівся з ослона і почав голосно читати:

В хату ввійшли Ємельянов і Голубев. Павло зупинився на півслові. Льотчики виструнчилися мов за командою.

— Сідайте, сідайте! — дозволив командир полку.

Обличчя Ємельянова змарніло, насуплені брови нависли над очима. Всі знали, що він дуже любив Карлова. А хіба самі вони не любили його — скромного, привітного, мужнього.

Ємельянов і Голубев сіли за стіл.

— Тут, здається, хтось читав вірші? — Ємельянов обвів пильним поглядом льотчиків. — Ну чого ж замовкли, читайте далі! Ми теж хочемо послухати.

— Це Архипову батько листа написав віршами, — сказав Семенюк, що звик, не додержуючи субординації, першим вносити ясність.

Від хвилювання Павло розчервонівся.

— Читайте. Архипов. Не соромтеся… — підбадьорив його майор Голубев.

Спочатку зривисто й невпевнено, а потім голосніше і сміливіше задзвенів молодий голос льотчика: