Walter Scott - Айвенго

Біля свинопаса (саме таким було заняття Гурта) сидів чоловік, на вигляд років на десять молодший за нього. Його вбрання нагадувало свинопасове, проте було трохи дивним, хоч і зшили його з ліпшої матерії. Куртка була пофарбована в ядучо-пурпурний колір і вкрита якимось недоладним строкатим візерунком. Зверху був накинутий надміру широкий і куций плащ з дуже брудного малинового сукна, оторочений яскравою жовтою облямівкою. Власник плаща міг перекинути його з одного плеча на друге, а то й загорнутися в нього з ніг до голови, і тоді його постать зовсім губилася в химерних складках. На руках у чоловіка були срібні браслети, на шиї – срібний нашийник з написом: «Вамба, син Бовдура, раб Седріка Ротервудського». Його взуття було таким самим, як у приятеля, але замість переплетених ремінців ноги вкривало щось на зразок гетр, з яких одна була червона, а друга жовта. До капелюха були підвішені дзвіночки, за розміром не більші від тих, які прив’язують мисливським соколам; вони дзеленчали щоразу, як він повертав голову, а що він жодної хвилі не сидів спокійно, то дзеленчання не змовкало ні на мить. Цупкі шкіряні криси цього капелюха були з верхнього краю вирізані зубцями і подірявлені наскрізь, через що капелюх був подібний до корони пера; зсередини до крисів була пришита довга торбина, ріжок якої звисав на одне плече, нагадуючи старовинний нічний ковпак, трикутне решето або головний убір гусара наших часів. Побачивши цей капелюх із дзвониками, його форму і пришелепувату, проте водночас хитру мармизу Вамби, ви б одразу зрозуміли, що це один із тих домашніх клоунів або блазнів, яких багатії тримали вдома заради втіхи, щоб розвіяти нудьгу, викликану сидінням у чотирьох стінах.

Як і його приятель, він носив на паску торбину, проте ні рога, ні ножа не мав – певно, вважалося, що він належить до тих людей, яким не слід давати в руки будь-яку зброю. Натомість він був озброєний дерев’яною шпагою на зразок тієї, з якою викаблучується арлекін на сучасній сцені.

Вираз обличчя і поведінка цих людей різнилися не менше, ніж їхній одяг. Обличчя раба, або кріпака, було похмуре і зажурене; його тоскний погляд нібито показував, що глибокий сум змусив його збайдужіти до всього довкола; але вогонь, що час від часу зблискував у його очах, свідчив про зачаєне глибоко в душі усвідомлення свого жалюгідного становища і про бажання боротись. Обличчя Вамби, навпаки, виражало нетривку цікавість, метушливість і непосидючість, що притаманні таким людям, а також цілковиту вдоволеність своїм становищем і зовнішнім виглядом. Вони розмовляли англосаксонською мовою; як уже зазначалося, за тих часів вона була поширена в Англії серед простолюду, за винятком норманських вояків і почту дворян. Проте немає сенсу передавати їхню бесіду в оригіналі для читача, не знайомого з цією говіркою; тому ми визнаємо за краще навести її у дослівному перекладі.

– Святий Вітольде [72] Святий Вітольд – святий вигаданий, а ім’я взято з пісні божевільного Едгара (Шекспір, «Король Лір»). , прокляни цих бісових свиней! – пробурчав свинопас після марних намагань зібрати стадо докупи пронизливим дудінням рога. Свині зустрічали його поклик майже таким само мелодійним рохканням, проте аж ніяк не квапилися полишити розкішні страви з горіхів та жолудів і багнисті береги струмка, де частина стада лежала, розвалившись у багнюці й анітрохи не зважаючи на гучні крики свого пастуха.

– Побий їх громом, святий Вітольде! Бодай я скис, як до ночі двоногий вовк не заріже дві свині, а то й усі три! Сюди, Фангсе! Гей, Фангсе! – загукав він до кошлатого пса, чи то дога, чи хорта, а може, покручі хорта з шотландською вівчаркою. Пес, трохи накульгуючи, гасав довкола і нібито хотів допомогти хазяїнові зібрати уперте стадо. Але, чи то не втямивши знаків, які робив йому свинопас, чи забувши про свої обов’язки, чи то зумисне, він лише розігнав свиней у різні боки і таким чином обтяжив лихо, якому сам намагався зарадити.

– А бодай тобі дідько зуби повибивав! – бурчав Гурт. – Хай йому грець, тому лісничому! Підрізає кігті нашим собакам [73] Підрізає кігті нашим собакам – щоб собак не можна було використовувати при полюванні. Саксонський простолюд тут і далі скаржиться на так звану Велику лісову хартію, введену норманами, за якою ліси оголошувалися королівськими заповідниками і полювати там заборонялося. , от і нема з їх ніякого пуття. Зроби ласку, Вамбо, допоможи мені трішечки! зайди з отого боку пагорба і шугони їх звідти. Вони тоді за вітром побіжать додому, мов ягнятка.