Walter Scott - Айвенго

Вамба, мабуть, визнав усю справедливість цих міркувань і пішов слідом за своїм приятелем, котрий, підхопивши довгий ціпок, що лежав біля нього на траві, квапливо рушив геть. Цей новий Евмей [81] Евмей – відданий своєму господареві раб-свинопас з «Одіссеї» Гомера. щодуху поспішав до узлісся, підганяючи з допомогою Фангса своє галасливе стадо.

Кінський тупіт лунав усе ближче, і Вамба, якому закортіло будь-що побачити вершників, не зважаючи на вмовляння і докори свого товариша, раз у раз вигадував причину, щоб спинитись: то зривав з високого куща недостиглі горіхи, то проводжав поглядом гарненьку селяночку, що проходила осторонь; і тому вершники наздогнали їх досить скоро. Кавалькада складалася з десяти чоловік; двоє, що їхали попереду, вочевидь були шляхетними особами, а інші – їхніми слугами. Заняття і звання однієї з цих осіб не викликало сумніву: то була духовна особа у високому сані. На ньому був одяг ченця-францисканця [83] …ченця-цістеріанця… – Статут цістеріанців був схожий на статут бенедиктинців. В Англії перший цістеріанський монастир виник у 1129 р. в Сурреї, проте характерніші вони були для півночі країни, кілька цістеріанських монастирів було у Йоркширі. У ХІІ ст. орден цістеріанців був одним з найвпливовіших у духовному й політичному житті Англії. , пошитий з вельми гарної тканини, що забороняв статут цього ордену; його доладну, хоча й трохи огрядну постать укривав плащ з відлогою з прекрасного фламандського сукна, що спадав долу вільними широкими складками. Лице цього чоловіка не більше свідчило про богобоязку скромність, ніж вбрання – про презирство до світської марноти. Риси обличчя були б привабливими, якби хитруватий епікурейський [84] Епікурейський – тобто такий, що засвідчує схильність до чуттєвих насолод. вогник в очах під набряклими повіками не викривав у ньому потаємного розпусника. Втім, професія і сан так привчили його володіти собою, що його лице, якби він забажав, могло прибрати урочистого виразу – хоча від природи воно виражало доброзичливість і недбалу зверхність.

Всупереч монастирському статуту, едиктам пап і церковних соборів його одяг вражав своєю розкішшю: рукави плаща в шанованого служителя церкви були підшиті й оторочені дорогим хутром, на мантії красувалася золота застібка, і все його чернече вбрання було таким само ошатним і вишуканим, як за наших часів – плаття гарненьких парафіянок із секти квакерів [85] Секта квакерів – християнська протестантська секта, поширена в США та Англії, виникла у ХVІІ ст. : вони дотримуються належного покрою і кольору, але при цьому вибирають таку тканину, що вбрання підкреслює їхні чари не гірше від одягу світських красунь.

Превелебний отець їхав верхи на вгодованому мулі-іноходці; кінська збруя була пишно оздоблена, а вуздечку, за тодішнім звичаєм, прикрашали срібні дзвоники. Ніщо у стрункій поставі священика не нагадувало про чернечу незграбність – він сидів у сідлі впевнено, мов досвідчений вершник. Було очевидним, що цей спокійний мул-іноходець, обвішаний прикрасами, потрібен своєму чепурному хазяїнові лише для повсякденних переїздів. Один із слуг-мирян, що супроводжували прелата, вів за вуздечку баского іспанського жеребця, на якому чернець їздив в урочистих випадках. Таких коней, що за тих часів були в моді у багатих дворян, з превеликими труднощами привозили з Андалузії купці. Сідло і збруя на цьому прекрасному коні були вкриті довгою попоною, що спадала майже до землі; її прикрашали вишиті зображення хрестів та інших церковних емблем. Другий слуга вів під уздечку нав’юченого мула, який, певно, ніс на собі поклажу настоятеля; двоє ченців того самого ордену, але нижчого сану, їхали в кінці кавалькади, сміялися, про щось собі гомоніли і не звертали ніякої уваги на інших вершників.

Супутником прелата був високий на зріст чоловік років сорока з лишком, сухорлявий, але міцний. Його атлетична фігура наче складалася з самих кісток, м’язів і сухожиль, що свідчило про звичку до тілесних вправ; було видно, що він пройшов чимало тяжких випробувань і ладен пройти ще стільки ж. На ньому був червоний капелюх з хутряною оторочкою, подібний до тих, що їх французи називають mortier через їхню схожість на ступку, перекинуту догори дном. В обличчі цього чоловіка читалося бажання навіювати кожному стрічному почуття шанобливого остраху і покори. Це дуже виразне, рухливе обличчя з важкими і грубими рисами, засмагле під тропічним сонцем до негритянської чорноти, у мить спокою немовби спочивало після вибуху шаленої пристрасті; але набряклі жили на лобі і нервове сіпання верхньої губи показували, що буря може щомиті вибухнути знову. В проникливому погляді його сміливих темних глибоких очей чаїлася оповідь про перенесені і подолані небезпеки. Він мав такий вигляд, наче хотів наразитися на опір – лише для того, щоб знищити супротивника, виказати свою волю та мужність. Глибокий рубець над бровами робив його обличчя іще суворішим, а одне око, ледь зачеплене цим рубцем, трохи косило і дивилося з похмурою люттю.