Walter Scott - Айвенго

Поміркуймо далі. Припустімо, що наш неофіт у своєму новому захопленні давниною спробує наслідувати те, що викликає в нього такий захват; він вчинить дуже нерозумно, якщо випише зі словника застарілі слова і вживатиме їх замість слів і виразів, поширених у наш час. Саме такої помилки припустився Чатертон [45] Чатертон, Томас (1752–1770) – англійський поет, автор поем у середньовічному стилі і писаних середньовічною англійською, нібито створених монахом на ім’я томас Роулі, що жив у Брістолі у XV ст. Чатертон відіслав їх Хорасу Уолполу, проте той упізнав підробку. Життя Чатертон закінчив трагічно, наклавши на себе руки, тому в оригіналі Скотт називає його «бідним Чатертоном». Містифікація Чатертона стоїть в одному ряду з Макферсоновою і відбиває характерну для 2-ї пол. ХVІІІ ст. Тенденцію: пробудження інтересу до фольклорно-середньовічної творчості. . Прагнучи надати своїй мові старовинного звучання, він знехтував усіма сучасними словами і створив мову, яка не має нічого спільного з жодною з тих, якими коли-небудь говорили у Великій Британії. Той, хто хоче наслідувати давню мову, повинен засвоїти загальний характер її граматичних форм, виразів, зворотів, принципів узгодження слів, а не ганятися за рідкісними і забутими словами. Як я вже казав, у творах давніх авторів застарілі слова трапляються набагато рідше, ніж слова, вживані досі, але з іншим значенням та в іншому написанні. Співвідношення між ними становить приблизно один до десяти.

Усе, сказане мною про мову, тим паче стосується зображення почуттів і звичаїв. Найважливіші людські пристрасті у своїх проявах, так само як і джерела, що їх живлять, є загальними для всіх суспільних прошарків, країн і епох; це, безперечно, свідчить про те, що хоч певний суспільний лад впливає на погляди, думки і вчинки людей, та самі люди за своєю природою мають багато спільного. Наші предки відрізнялися від нас, звичайно, не більше, ніж єврей відрізняється від християнина. «Хіба вони не мають рук, органів, членів тіла, почуттів, уподобань, пристрастей? Хіба не та сама їжа живить його, хіба не та сама зброя його ранить, хіба він не страждає на ті самі недуги, хіба не ті самі ліки зцілюють його, хіба не гріють і не холодять його ті самі літо і зима, що й християнина?» Тому їхні почуття і пристрасті за своєю природою і за своєю силою близькі до наших. І коли автор береться за написання роману або іншого художнього твору, на зразок того, який вирішив написати я, виявляється, що доступний йому матеріал – як мовний, так і історично-побутовий – такою ж мірою належить сучасності, як і часові, обраному для описання. Ця обставина надає автору свободу вибору і робить його працю легшою, ніж здавалося спочатку. Розглянемо приклад із галузі суміжного мистецтва. Можна сказати, що в живописі старовинні деталі збагачують пейзаж специфічними рисами. Лицарський замок повинен здійматись у всій своїй величі, люди повинні мати той одяг і ті пози, що були властиві епосі; місцевість, яку художник вибрав для своєї картини, повинна бути зображена з усіма своїми особливостями, з гірськими кручами чи стрімкими водоспадами. Колорит також має бути природним. Небо – ясне або хмарне, відповідно до кліматичних умов, барви – саме ті, що переважають у природі. У цих питаннях закони мистецтва змушують художника суворо дотримуватися природних меж. Проте йому зовсім не обов’язково передавати найменші подробиці, з надмірною точністю зображувати траву, квіти і дерева, що прикрашають пейзаж. Усе це, як і співвідношення світла й тіні, є загальним для будь-якої місцевості, природним для будь-якої країни і тому може бути підказане особистими поглядами й уподобаннями живописця.

Щоправда, ця свобода вибору завжди є обмеженою. Художник повинен уникати тих подробиць, що не відповідають кліматичним або географічним особливостям пейзажу; не слід саджати кипариси на Мерейських островах [46] Мерейські острови – знаходяться у Шотландії, Персе-поліс – у Персії. або шотландські ялини серед руїн Персеполісу. Такі самі обмеження владні і над письменником. Автор може дозволити собі описати почуття і пристрасті персонажів більш детально, ніж це робиться у старовинних літописах, які він наслідує; проте, захопившись цим описом, він не повинен вводити нічого, що не відповідало б характеру епохи. Його лицарі, лорди, зброєносці й селяни можуть бути зображені більш ретельно і образно, ніж у сухій безбарвній оповіді старовинного ілюстрованого рукопису, проте характер і зовнішня обстановка епохи повинні лишатися недоторканими. Усі ці персонажі мають залишатися такими самими, хіба що змальованими тоншим пером; або, щоб сказати скромніше, повинні відповідати вимогам часу з більш глибоким розумінням завдань мистецтва. Мова не повинна бути застарілою і важкою для сприйняття; але по можливості не повинна містити явно сучасних зворотів. Одна річ – вводити у твір слова і почуття, спільні для нас і наших предків, і зовсім інша – надавати предкам ту мову і почуття, що характерні для їхніх нащадків.