Грегорі Робертс - Тінь гори

Від миті, коли Блу-Гіджаб розповіла про полон, тортури та смерть метальників кислоти, я відчував, як на ноги накочується червоний приплив палаючих душ.

Під час поїздки на гору, поки Карла сиділа позаду, а я поринув у кохання, неначе той листок на недільному ставку. Але щойно ми роз’єдналися під час підйому, спогади дедалі глибше занурювали мене у страх. Синець від ланцюга набагато гірший за біль, лемент капітуляції завжди голосніший за крик непокори.

На вершині, поки всі готувалися до великих дебатів мудрих мислителів, я пішов до мудрого лісу, щоб помитися й побути на самоті зі спогадами про тортури й підкорення.

Я співчував Блу-Гіджаб та її подрузі — жахливо обпеченій товаришці, а ще всім кузенам і сусідам, які були настільки нестямні та злі, що піддали катів їхнім власним тортурам.

Але страта вбиває правосуддя, бо жодне життя не заслуговує на вбивство. Я вижив у внутрішній порожній в’язниці побоїв і пошкандибав далі, бо пробачив людей, які піддавали мене тортурам. Я навчився цього від закатованих, які вважали своїм обов’язком передавати це далі, поки сам був кований і битий.

«Забудь про все,— казали ті дуже різні мудреці.— Ненавидіти їх, як вони ненавидять нас, руйнівно для розуму, а він — єдине, що вони не можуть бити».

— Ти там як, любий? — озвався з-за дерев голос Карли.— Дебати вже незабаром розпочнуться, і я збираюся зайняти нам місця.

— Зі мною все гаразд,— відповів я, хоч нічого не було гаразд навіть приблизно.— Зі мною все гаразд.

— Дві хвилини,— гукнула вона.— Ми не можемо такого проґавити. Ця подія створена для нас, Шантараме.

Я знав, чому Карла привела мене на гору, до легендарного мудреця: вона хотіла мене зцілити. Вона хотіла мене врятувати. Я ламався зсередини, і вона це бачила. І можливо, й сама йшла цим шляхом. Як і Карла, як і всі знайомі солдати, я кепкував і жартував з речей, які змушували менш зранені серця ридати, і навчився загартовуватися проти втрати та смерті. Тепер, коли озираюся назад, то бачу: минуле — це побоїще, майже всі дорогі мені люди загинули. І єдиний спосіб жити залишками того, що любиш,— щоразу вбирати в себе частинку тієї могили.

Коли Карла пішла, я дозволив своєму погляду поринути в лабіринт листя, зрозумілий тільки деревам. Ненависть має власну гравітаційну сітку, яка замикає випадкові крихти плутанини у спіралі насильства. У мене були власні причини ненавидіти метальників кислоти, якби з’явилося таке бажання, а імунітет до коливань тієї сітки був, на жаль, відсутній. Але не ненависть я намагався змити в тому лісі на горі: це був сором, який не я спричинив, але я не зупинив.

Інколи я з якихось причин не міг чи не хотів його зупиняти. Інколи я з якихось причин ставав частиною чогось неправильного, ще до того як дізнавався, що помиляюсь.

У лісі, на самоті, я пробачив завдане мені. Стоячи навколішках власних прорахунків, я пробачив людям їхні вчинки і сподівався, що хтось, десь пробачить мені. І вітер між густим листям сказав: «Здавайся. Один — це всі, а всі — це один. Здавайся».

Віра — це внутрішня чесність, принаймні так сказав колись священик-віровідступник. «Тож наповнюйся, коли можеш, синку».

Вірні учні містичного вчителя Ідриса сподівалися, що дискусія з його інквізиторами наповнить їх мудрістю, яка назбиралася під пообіднім сонцем на брукованій білим камінням столовій горі.

Зійшлися також невіруючі, кілька послідовників великих мудреців, які сподівалися побачити, як Ідрис — зарозуміло-скромний мислитель — покотиться зі скелі опору. Віра також є власним викликом, наприклад, коли щирість і чистота схрещують мечі в наляканих серцях. Дідьє, який вірив лише власним насолодам, знайшов почеплений між деревами гамак і якийсь час боровся з алігатором переплетеної мотузки, сподіваючись впродовж усієї дискусії залишатись у затінку дерева.

Карла йому не дозволила.

— Якщо проґавиш таке,— сказала вона, тягнучи його за піджак,— то я не зможу обговорити це з тобою. Тож ти не можеш нічого проґавити.

Вона зібрала нашу групу в місці, де було видно і недовірливі обличчя, і мудреця перед допитом.

Глядачі створили арену з подушок, розкладених навколо пагоди, щоб чути кожну інтонацію і кожен висновок. Сподівання — це привид репутації, і вони накрили натовп учнів, які обмінювались історіями про легендарних мудреців, які викликали Ідриса на поєдинок.

Святі чоловіки з’явилися з найбільшої печери, де вони медитували разом, щоб підготуватися до філософського змагання. Вони були старшими гуру з власними послідовниками. Наймолодшому було тридцять п’ять, а найстаршому десь сімдесят, і він був на кілька років молодший за Ідриса.