Грегорі Робертс - Тінь гори

— Коктейльний капітан. Де він?

— А, він. Гарний хлопець. Трохи сором’язливий.

Він поринув у транс, струшуючи печиво з бороди і дивлячись на його візерунок на підлозі.

— Скільки ти випив коктейлів, Джасванте?

— Три,— відповів він, виставивши чотири пальці.

— Повісь табличку з написом «Зачинено»,— порадив я.— Ти в хімічній подорожі. Де Анкіт?

— Сюди піднявся Рендалл, випив кілька коктейлів і повів його вниз, щоб показати авто. А що?

— Де Навін? І Дідьє?

— Хто?

Я обернувся до Блу-Гіджаб і Карли.

— Я можу відвести тебе до Анкіта,— сказав я.

— Ні,— випалила вона.— Я не зможу з ним попрощатися. Забагато разів я прощалась і більше не мала можливості сказати іще щось. Є інший вихід?

— Обирай,— мовив я.— Є кілька.

— Я сам проведу леді,— озвався Джасвант, достатньо нализавшись, щоб не боятися Блу-Гіджаб.— Мені не завадить прогулянка, щоб прочистити мізки.

— Блу-Гіджаб, може, ти хочеш, щоб ми теж приєдналися? — запитала Карла.

— Ні, прошу, краще, щоб я була одна. Набагато безпечніше боротися лише за себе, алгамдулілла.

— Доки не зустрінешся зі своїм чоловіком,— нагадала Карла.— А тоді ви будете разом і, може, навіть спробуєте щось щасливіше, як, наприклад, сімейна психотерапія. У тебе є гроші?

— Є все, що необхідно, алгамдулілла ,— переконувала Блу-Гіджаб.— Ще побачимося, Карло, іншалла.

— Іншалла ,— всміхнулася Карла, обіймаючи її.

Блу-Гіджаб повернулася до мене, й усмішка перетворилася на похмурий погляд.

— Того дня в авто я плакала через нас із Мехму,— розповіла вона.— Але також і через тебе плакала. Мені шкода, що твоя дівчина померла, доки тебе не було поруч, а я не могла розповісти. Ти мені подобався. І досі подобаєшся. Я рада за тебе. Аллагафіз.

— Аллагафіз ,— відповів я.

— Бережи себе, Джасванте, гаразд? Будь насторожі. Бо ти ж ледь на ногах тримаєшся, чоловіче.

— Без проблем,— посміхнувся у відповідь той.— Охорону гарантовано. Я приплюсую це до твого рахунку.

Коли ми залишилися наодинці, Карла сіла за столом Джасванта. Її палець навис над третім вимикачем.

— Ти не посмієш,— пригрозив я.

— Ти ж знаєш, що я ще й як посмію,— розреготалася вона, натискаючи.

З колонок покотилася бганґра, і так голосно, що аж плечі ходором ходили.

— Джасвант це почує і змусить мене платити,— гаркнув я.

— Сподіваюся,— заверещала вона у відповідь.

— Ну добре, ти сама напросилася,— вирішив я, витягуючи її з Джасвантового крісла.— Час потанцювати, Карло.

Вона вилізла з-за столу, прихилилася до мене.

— Ти ж знаєш, що погані дівчатка не танцюють,— сказала вона.— Ти не хочеш змушувати мене танцювати, Шантараме.

— А ти й не маєш танцювати,— перекрикував я музику, відступаючи від неї на кілька кроків.— Усе нормально. Усе добре. Але я танцюю, якраз отут і ти можеш приєднатися, щойно з’явиться таке бажання.

Карла посміхнулась і трохи поспостерігала за мною, але потім почала рухатись і дала собі свободу.

Її руки й ноги перетворилися на морські водорості, що колихалися «4 хвилях стегон. Вона наблизилася до мене і почала обходити в танці, рухаючись колами спокуси, а потім хвиля спокуси вдарила мене, і Карла перетворилась на чорну кішку з зеленим вогнем в очах.

Погані дівчатка таки танцюють, як і погані хлопчики.

Вона посилала мені мрійливі хвилі музики, і я думав, що однозначно маю забрати ту мелодію у Джасванта і, можливо, його акустичну систему, аж тут утанцював у поштаря, який стояв на порозі.

Карла натисла вимикача, музика припинилася, залишаючи нас із шиплячим відлунням раптової тиші.

— Лист, сер,— мовив поштар, простягаючи мені блокнот на підпис.

На вулиці ще й досі стояла темна ніч, а до світанку лишалося недовго, але це ж Індія.

— Гаразд,— сказав я.— Лист для мене, так?

— Ви — пан Шантарам, а цей лист для пана Шантарама,— терпляче повторив він.— Тож так, сер, він для вас.

— Зрозуміло,— заспокоївсь я, підписуючись за листа.— Трохи запізно ви на роботі, ні?

— Або зарано,— зауважила Карла, ставши біля мене і перехилившись через плече.— Що привело вас сюди в цей неробочий час, поштарю-джі?

— Це моя спокута, пані,— зізнався поштар, запихаючи блокнота до сумки.

— Спокута,— посміхнулась Карла.— Безвинність дорослих. Як вас звати, поштарю-джі?

— Гітеш, пані,— повідомив він.

— Хороша людина, — переклала вона.

— На жаль, ні, пані,— відповів він, віддаючи мені листа.

Я запхав його до кишені.