Грегорі Робертс - Тінь гори

— А ви назавжди зупинили близнюків?

— Так.

— Що ви з ними зробили?

— Покинули їх там. Саме тому я не можу залишатися тут, іншалла.

— Хай що тобі знадобиться, воно твоє,— пообіцяв я.— А чому ти вирішила розповісти про це мені?

— Ми відвезли їх у нетрища. Там живуть четверо братів і двадцять чотири кузени обпеченої дівчини. Та й дівчина теж там живе з багатьма іншими, хто її любить. Ми допитали метальників кислоти. Хотіли отримати імена всіх облитих ними дівчат.

— Навіщо?

— Щоб пізніше відвідати всі їхні родини і розповісти, що ці люди вже мертві й більше ніколи не зроблять такого з жодною дівчиною. А потім відвідати кожного їхнього клієнта, які наймали метальників для обливання кислотою дівчат, змусити готівкою заплатити за завдане пекло й віддати ті гроші постраждалим дівчатам, іншалла.

— Блу-Гіджаб,— сказала Карла.— Ми тільки-но познайомились, а я вже тебе люблю.

Блу-Гіджаб узяла Карлу за зап’ясток.

— Коли метальники кислоти заговорили,— провадила вона, обертаючись до мене,— ми почули в переліку твоє ім’я. Вони розповіли, що слідкували за тобою для мадам — тієї жінки, яка втекла. Я змусила метальників кислоти розповісти, де ти живеш, і прийшла сюди, щоб тебе попередити.

Це стало шоком, і не одним, особливо думка, що метальників кислоти замучили до смерті їхні власні жертви. Це вже було занадто.

— Спасибі за попередження, Блу-Гіджаб,— мовив я.— Ти сьогодні їдеш. Як ми можемо допомогти?

— У мене є все необхідне,— запевнила Блу-Гіджаб,— але до ранку маю бути якнайдалі звідси. Моя єдина проблема — це Анкіт. Я не можу взяти його з собою, бо раптова зміна планів дозволяє провезти лише одну людину за раз. Я знаю, що Анкіт наполягатиме на тому, щоб зостатися й дозволити мені виїхати першій, і саме так я і збираюся вчинити, але боюся залишати його самого.

— Ніхто не нашкодить йому, якщо Анкіт залишиться з нами,— сказав я.

— Ні,— пояснила вона.— Я боюся залишати його, бо він може бути надзвичайно агресивний.

Я згадав люб’язного нічного портьє з його делікатним передбаченням потреб інших, елегантними вусами й ідеальними коктейлями — і не зміг скласти все це докупи.

— Анкіт?

— Він дуже вправний агент,— розповіла Блу-Гіджаб.— Один з найкращих і найбільш небезпечних. Небагато хто доживає до сивого волосся в цій війні. Але йому вже час іти на пенсію. Його останнє завдання було майже три роки тому, в ролі нічного портьє в готелі, де всі журналісти полюбляли перехилити чарчину і погомоніти. Але зараз він занадто відомий. Це було його останнє завдання. Я мала привезти його до наших зв’язкових у Делі, де Анкіт мав розпочати нове життя, але вбивство близнюків змінило план.

— Він у розшуку? — запитав я.— Нам його заховати?

— Ні,— нахмурилася вона.— Чому б його шукали?

— Двоє мертвих близнюків одразу ж спадають на думку.

— Це ми з компаньйонами застрелили близнюків. Він узагалі не має до цього стосунку.

— Близнюків важко зупинити. Ти застрелила їх тим невеличким пістолетом?

— Звісно ж, ні,— сказала вона,— виймаючи з кишені своєї спідниці невеличкого напівавтоматичного пістолета і тримаючи на долоні.— Цим я стріляю лише у свого чоловіка. Саме тому він його в мене поцупив.

— Але ж ти тримала його в руці вітаючись,— усміхнувсь я.

— З інших причин,— пояснила вона, мрійливо дивлячись на пістолета на долоні.

— Я можу на нього поглянути? — попросила Карла.

Блу-Гіджаб передала їй маленького пістолета. Карла його обдивилася, поклавши собі на долоню в те місце, де лінії намірів перетинаються з силою наслідків. Потім повільно звела погляд, доки не зустрілася зі мною очима.

— Класний,— сказала вона, повертаючи зброю Блу-Гіджаб.— Хочеш подивитися на мого?

— Звісно,— загорілася Блу-Гіджаб.— Але я хочу, щоб ти зберегла цього пістолета. Я вже незабаром зустрінуся зі своїм Мехму, іншалла, і знаю, що цього разу й надалі обійдеться без зброї. Ми багато розмовляли, і тепер наші стосунки стали набагато кращими, алгамдулілла.

— Ти хочеш мені його віддати? — здивувалася Карла, забираючи назад невеличкого пістолета.

— Так, я планувала віддати його Шантараму, але після знайомства з тобою, гадаю, краще зробити так. Ти приймеш мого подарунка?

— Так.

— Добре. Я не проти подивитися на твою зброю.

Карла мала матово-чорний кирпатий револьвер тридцять восьмого калібру, з магазином на п’ять патронів. Вона дістала його з-під килима біля себе, вивільнила магазин, повибивала патрони собі на коліна і прилаштувала магазин назад.