Грегорі Робертс - Тінь гори

— Я знаю,— посміхнувсь я, а очі чекали на повернення Карли.— І Мехму теж.

— Ні,— мовила Блу-Гіджаб,— я про те, що твоє ім’я у переліку метальників кислоти було наступним.

Я повернувся до неї і побачив темряву в очах цієї жінки, і з’явилася ця темрява там з темного боку.

Карла причимчикувала до нас. У неї в руках була маленька вельветова торбиночка, і Карла втисла її в руки Блу-Гіджаб.

— Помада, тіні, лак для нігтів, гашиш, шоколад і збірочка поем Сеферіса [153] Йоргос Сеферіс — видатний грецький дипломат, лауреат Нобелівської премії з літератури 1963 року, один з найталановитіших поетів XX століття. ,— пояснила вона.— Почитаєш, коли дістанешся, куди треба, і зможеш зачинити по собі двері.

— Дуже тобі дякую,— зашарілася Блу-Гіджаб.

— Ми — дівчата — маємо триматися разом,— сказала Карла.— Хто ж іще врятує наших чоловіків? Розкажи мені про той випадок, коли ти вдруге підстрелила свого чоловіка.

— Вдруге це сталося, коли він сказав, що одна дівчина зі східнонімецької делегації наполягла, щоб Мехму торкнувся її довгого шовкового волосся, і йому сподобалося, тож я мала зняти гіджаб і теж показати своє волосся.

— Ну, я б, мабуть, вистрелила в неї ,— усміхнулася Карла.

— Я не можу підстрелити її За таку пропозицію,— серйозно мовила Блу-Гіджаб,— Мехму — вродливий чоловік. Але я виправдано підстрелила його за таку дію.

— Куди ти поцілила? — азартно поцікавилася Карла.

— У біцепс. Чоловіки ненавидять втрачати свого великого м’яза аж на шість місяців, і це не завдає непоправної шкоди. Береш пістолет невеликого калібру, притискаєш його до внутрішнього боку біцепса, цілишся назовні й випускаєш одну кулю. Усе, що потрібно, це добра стіна з того боку, щоб зупинити кулю.

— Ти не розглядала варіант сімейного психолога? — замислилася Карла.

— Ми вже все спробували...

— Ні, я маю на увазі, чи не думала ти стати сімейним психологом? — уточнила Карла.— Гадаю, у тебе природжений талант, а в цій будівлі є один вільний офіс. Ми могли би включити це в мій бізнес.

— А що це конкретно? — спитала Блу-Гіджаб.— Якщо, звісно, я не лізу цим питанням у твій город.

— Я — партнер у компанії під назвою «Бюро втраченого кохання». Ми знаходимо втрачених коханих і возз’єднуємо їх з родинами. Інколи знаходити так само дивно, як і втрачати, тож возз’єднані кохані потребують терапії. Ти можеш підійти.

— Мені до вподоби ця ідея,— засоромилася Блу-Гіджаб.— Я шукала нове вікно, не затулене газетами. Я... дуже втомилася, і Мехму також. Коли буде безпечно повернутися, я приїду знову це обговорити, Карло, іншалла.

Я намагався бути непомітним, і це добре виходило. Їхні потаємні жіночі справи розігрувалися переді мною, а чоловікам таке не показують, ну, хіба на запрошення. Тоді вони мене не помічали, тож начебто не запросили. Карла посміхалась, але Блу-Гіджаб насупила брови, тримаючи отруєного дротика.

— Ти... е-е-е... сказала, що маєш проблеми з Анкітом? — нагадав я.

— Канал для втечі є лише для мене, оскільки план помінявся,— розповіла Блу-Гіджаб, трохи м’якшаючи і обертаючись до Карли.— Я не можу взяти його з собою. Але й не можу його просто кинути. Він добрий товариш. І хороша людина.

— Я можу знайти йому роботу на чорному ринку, якщо хочеш,— запропонував я.— З ним буде все гаразд, доки ти не повернешся.

— Його найму я,— заявила Карла.— Чоловік цілих три роки був нічним портьє у великому готелі. Такі таланти завжди пригодяться.

— Або він міг би працювати на чорному ринку зі мною,— повторив я, захищаючи свою канаву.

— Або ні,— заперечила Карла, посміхаючись мені.— За жодних обставин.

— У будь-якому разі, він з нами не пропаде,— сказав я.— Не хвилюйся.

Блу-Гіджаб засунула коштовну шпильку в довгу тонку пляшку і закрутила той смертельний шпичак всередині. Заховала це ще в одну невидиму кишеню своєї спідниці.

— Мені вже час,— мовила вона, підводячись трохи непевно.

Ми з Карлою кинулися допомогти їй, але жінка не дозволила цього, виставивши руки, як анемони.

— Зі мною все гаразд,— сказала вона,— усе добре, алгамдулілла.

Вона випросталася, розправила спідниці й пішла з нами до Джасвантового столу.

Анкіта не було видно. Джасванта за столом теж не було, він під’їдав припаси зі своєї ж заначки. Він глянув на мене, з крихтами в бороді й печивом у руках.

— Де Анкіт? — запитав його я.

— Анкіт? — зойкнув він, наче я звинуватив його в тому, що він з’їв гостя.