Грегорі Робертс - Тінь гори

— Я знайомий з Ішмітом.

— Він справжній джентльмен,— мовила вона.

— Просто сіль місяця.

— А Панкадж, його друг, якому ти справді подобаєшся,— він бунтівник. Я запросила його на вечірку фетишистів.

— Ну звісно. І тобі справді потрібно було тримати мене в невідомості під час цієї брудної оборудки ?

— Я захищала тебе,— запевнила вона.— Я тримала тебе подалі від лінії вогню.

— Неначе дурня?

— Неначе споріднену душу,— виправила вона.— Якби все це вибухнуло, то я мала переконатися, що тебе не зачепить вибухова хвиля. Ти ж також переховуєшся, пам’ятаєш?

Вона була прегарна у новому світлі. Вона захищала мене, оберігаючи часточкою своєї душі.

Вона запалила ще сім ароматичних паличок, і вони були неначе світлячки, що кружляли в різнокольоровій кімнаті, та вклала їх у пащі глиняних драконів. Я спостерігав, як вона ходить по спальні, і моя свідомість боролася з Часом, намагаючись зупинити все, окрім цього.

Карла знову сіла біля мене, узявши за руку.

— Якби я розповіла, що збираюся підштовхнути все місто в напрямку гуманного розселення нетрищ,— поцікавилася вона,— то ти приєднався б до цієї справи чи намагався б мене зупинити? Тільки чесно.

— Я спробував би тебе перевезти, й ми б разом оселилися в іншому місті.

— Саме тому я тебе і захищала,— мовила вона.

— І це причина?

— Ти допоміг би мені, бо кохаєш, але наміри були б чисті від самого початку, і це зробило б тебе вразливим. І мене, мабуть, також.

Я це осмислив, не до кінця розуміючи, але з’явилося інше запитання.

— Навіщо ти це зробила, Карло ?

— Ти не вважаєш цю справу досить важливою?

Вона мене дражнила.

— Навіщо ти це зробила, Карло?

Тепер вона мала подумати. Вона всміхнулась і пішла шляхом чесності.

— Щоб перевірити, чи зможу,— сказала вона.— Я хотіла побачити, чи зможу це втілити.

— Гадаю, що ти на все здатна, Карло. Але ми мали зробити все разом.

Вона знову розсміялася.

— Ти такий любий! — заявила вона.— І я дуже щаслива тобі про це розповісти.

Це вже занадто — це втілення всіх мрій. Сумнів — річ, яка бореться з коханням, підштовхував мене зі скелі, спонукаючи стрибнути. Я стрибнув.

— Я так кохаю тебе, Карло, що загубився в цьому, і так буде завжди.

Чоловіки в коханні не люблять настільки відкривати свої почуття, укладати зброю в руку жінки і підносити до власного серця, кажучи: «Агов, отак ти можеш мене вбити». Але це було нічого. Усе було гаразд.

— Я теж тебе кохаю, любий,— підтвердила Карла, сяючи всіма зеленими ферзями.— І завжди кохала, навіть коли здавалося, що це неправда. Я звихнута на тобі, тож краще звикай до цього, бо відтепер ми будемо нерозлучні. Ти ж розумієш це, правда?

— Розумію,— сказав я, підтягуючи її для поцілунку.— Ти все це довго й скрупульозно обдумувала, еге ж?

— Ти ж мене знаєш,— промуркотіла вона.— Я все роблю довго і скрупульозно.

Я надовго позичив Олегові своє житло. Оренду було сплачено на рік, і я радів, що в нього з’явився дім. Олег став щасливіший. Він обійняв мене аж з підлоги і поцілував. «Це російська традиція»,— сказав він.

Карла скрізь мене супроводжувала на об’їздах чорного ринку, а я скрізь супроводжував її. Ми їздили разом, а Рендалл завжди непомітно їхав за нами в авто.

Мій об’їзд міняйл був небезпечний, але дещо з того, що робила Карла, теж було небезпечно. Її об’їзд мистецьких і бізнесових контактів був захопливий, але дещо з того, чим займався я, теж було захопливо.

Людям знадобилося трохи часу, аби звикнути до нас обох, і вони реагували по-різному. Як виявилося, мої друзі в Нижньому Світі сприймали це краще, ніж її друзі у Верхньому Світі.

— Випийте з нами чаю, міс Карло,— на кожній моїй зупинці пропонували їй мої дилери з чорного ринку.— Просимо, випийте з нами чаю.

— Вхід заборонено,— на кожному посту безпеки заявляли мені її дилери з білого ринку.— За цією межею вимагається перепустка.

Дістала ту перепустку Карла і наполягла, щоб я скрізь сидів біля неї. Я почав відвідувати зустрічі з впливовими фінансовими фігурами, у палатах і обшитих панелями залах, що всі мали вигляд, неначе внутрішня обшивка труни.

«Діловий костюм,— колись мені сказав Дідьє,— це не що як військовий однострій, позбавлений честі». І здавалося, що честь у тих конференц-залах та ексклюзивних клубних салонах стала словом, якого вже давно не чули. Коли про неї згадувала Карла, наполягаючи, що її проксі-голос використовуватиметься лише для шляхетної справи, то кімнатою завжди котилися однакові хвилі занепокоєння, неначе рота роззявляла риба фугу, а в офісних кріслах миготіли різнокольорові краватки, неначе водорості в неспокійному морі.