Грегорі Робертс - Тінь гори

— Говори за себе,— мовила вона, відхиляючись подалі.— Консультації для людей, які занадто знуджені, щоб розповідати правду.

— Кумедно чути таке від того, хто знову не каже мені правди.

— Я не можу розповісти тобі всієї правди. Я гадала, ти це розумієш.

— Я нічого не розумію. Ти справді сьогодні поїдеш з цими людьми ?

Вона глянула через плече і знову обернулася до мене.

— Ця вечірка — щось зовсім інше. Ти віриш мені в тому, що я йду на цю вечірку і скасувала твоє запрошення, бо кохаю тебе?

— Я маю на увазі, що ти йдеш на вечірку, будь-яку вечірку, байдуже яку, після сьогоднішніх подій?

Карла на секунду розтулила губи, показуючи зціплені зуби. Її очі були широко розплющені. Я знав цей погляд. Він був загрозливим, стриманим: стримував те, що могло мене образити. Однак мені було байдуже.

— Ти знала їх, Карло. Ми ж говоримо про Назіра. Не знаю як ти, але зараз я хочу одного — бути з тобою.

— Це важко — те, що відбулося з хлопчиком...

— Із Назіром.

— Із Назіром. Любим Назіром.

Вона зупинилася: спогади про кремезного афганця стирали її рішучість. Ми з Карлою обоє запалили одну лампу, коли Назір відчинив двері маєтку й ми побачили обличчя з глибокими зморшками і похмурою посмішкою.

Вона зробила глибокий вдих, посміхнулася мені й узяла за руки.

— Ця вечірка надзвичайно важлива, Ліне. Вона відчинить чимало потаємних дверей і дозволить мені зачинити одні двері, які непотрібно було взагалі відчиняти.

— Які двері?

— Ще зарано. Прошу, довірся мені. Прошу. Просто повір, коли я кажу, що ця вечірка подарує мені шанс кинути все це і жити довго, не оглядаючись назад.

— Чому ця вечірка така важлива?

— Господи! Ти не даси мені спокою, правда ж? І ти мені не повіриш.

— Ти відкриваєш мені так мало, Карло. І це погана ніч. Мені прикро. Гадаю, я трохи похитнувся у своїй вірі.

Вона подивилася на мене — може, трохи розчаровано, може, просто роздивляючись розчарування на моєму обличчі.

— Гаразд,— мовила вона.— Це вечірка для фетишистів.

— І... що?

— Це перша така в Бомбеї, і багато запрошених знімуть багато вуалей.

— Наскільки багато вуалей?

— Усі, звісно,— м’яко сказала вона, тримаючи руку на моїй щоці.— Саме тому я скасувала твоє запрошення.

— Що?

— Ти подобаєшся мені таким, як є. Я кохаю тебе таким, як є. Саме це і є головним, так чи так. Я не збираюся зіпсувати це, дозволивши тобі програти у Вавилоні.

— Але ж ти йдеш.

— Я не ти, любий,— пояснила Карла.— А ти не я.

— Їдьмо зі мною, Карло.

— Я маю піти туди, Ліне,— наполягала вона.— Є речі, які необхідно завершити. Просто повір мені.

— Усе вже завершено. Ходімо зі мною.

— Мені потрібно йти,— сказала Карла, стрибнувши на землю, але я притримав її пальцями за зап’ясток, куди зазвичай вдягають браслет.

— Якщо ти ще не чула, то сурма вже заграла. Стіни впали. Це...

— Біблійне посилання,— посміхнулася вона.— Спокусливо, Шантараме. Спокусливіше навіть за вечірку, але мені вже час.

— Я не жартую. Не час для вечірок. Нині час для будування барикад і оборони. Тут почнеться хаос. Горітимуть будинки. Горітимуть вулиці. Нам необхідно зібрати припаси, перечекати, а потім знайти інше місто.

Вона глянула таким закоханим поглядом, що я неначе поплив у річці щирої прихильності, навіть не уявляючи, як покинув узбережжя.

— Це те, що робить нас одним цілим, робить нас вартими одне одного,— мовила Карла.

Я просто вимкнувся. Вона була занадто близько. Світло з розбурханого сокового бару для автомобілістів запалило неонове полум’я в її очах, і я знову палав.

— Що це означає?

— Не став на мені крапку,— прошепотіла вона.

— Але...

— Не смій ставити на мені крапку,— сказала вона.

І поцілувала мене. Вона поцілувала мене так щиро, що коли я розплющив очі, Карли вже не було.

Вона приєдналася до байкерів. Вони почали прогрівати двигуни. Карла залізла на мотоцикл Бенісії.

Іспанська гонщиця натягнула закритого шолома й опустила козирка: чорний вигин світла, де мали бути її очі. Вона серйозно сприймала свій особистий простір, а таке важко засуджувати. Але Карла сиділа на її мотоциклі, і я хотів це засудити. Бенісія нахилилася, щоб ухопитися за низько посаджені ручки керма, і Карла прихилилась до неї.

Потім випросталась і огляділась, її очі легко знайшли мене. Вона всміхнулася.

«Не став на мені крапку».

Вона пригорнулася до спини Бенісії.

Кавіта залізла на мотоцикла Навіна. Він зробив спритне коло довкруж сокового бару і під’їхав до мене.