Грегорі Робертс - Тінь гори

— Ти, здається, поранений,— зауважила вона.— Усе гаразд?

— Це нічого, я...

— Ти був там, на пожежі?

— Так, я...

— Божевільний! — огризнулася вона, і ферзі аж скипіли.— Невже все й так недосить небезпечно, щоб ти не грався з вогнем? Чому я повинна докладати так багато зусиль, щоб уберегти тебе, коли ти так силкуєшся опинитись у небезпеці?

— Але я...

— Дістань мені косяка,— зажадала вона.

Ми почали смалити. Я слухав копів на посту неподалік — вони теревенили про ізоляцію всього міста як «План Б» і про те, що заколот поширився за межі Кроуфордського ринку, а ця територія була неподалік нас.

Я хотів забрати Карлу звідти. Я хотів забрати її додому, навіть брудний і все таке. Я хотів прийняти душ і відвідати її в бедуїнському шатрі.

Байкери не зводили з нас очей. Вони були накручені кавуновим соком і чиєюсь перемогою. Молодики, які жадали вразити дівчат, мовою тіла накликаючи неіснуючу кривду.

«Вогонь,— думав я.— Усе щезнуло. Повністю все. Назір, Назір, Назір, вони застрелили тебе і спалили тебе, мій брате».

— Він мертвий, хлопчик? — запитала Карла, хапаючись за мотузку подробиць і витягаючи мене з полум’я.

— Так. Я його бачив. Він був мертвий, але вогонь його не зачепив. Назір закрив його собою. Абдулла виніс тіло Тарика з будівлі, але мусив залишити Назіра всередині.

— Нехай усесвіт утішить цю молоду повернену душу,— мовила вона.

— Втішить обидві їхні душі.

— Обидві їхні душі,— повторила вона.

— Їх застрелили, Карло, а охорона кудись зникла.

— Ти певен?

На мить я подивився на неї так само, як Абдулла дивився на мене посеред палаючої вулиці, тримаючи на руках останнього з роду.

— Гаразд,— сказала вона.— Гаразд.

До нас підійшов байкер. Я обійшов мотоцикла.

— Ти в нормі, Карло? — запитав хлопчина-байкер.— Цей тип дістає тебе?

— Ні, Джеку,— люб’язно запевнив я.— А от ти дістаєш мене. Відвали.

Він був гарним малим, напевне, але це була невдала мить невдалої ночі. І на додачу я розмовляв зі своєю дівчиною.

— Хто ти в біса такий ?

— Я той, хто радить тобі відвалити, Джеку, поки ще можеш.

— Іди і присядь, Абгаю,— звернулась до нього Карла, так і стоячи спиною.

— Будь-що для тебе, Карло,— проспівав Абгай, уклоняючись, а його блискуча косуха зарипіла, неначе сходи.— Якщо знадоблюсь тобі, я буду он там.

Він почав задкувати, стріляючи в мене очима, аж доки не приєднався до своїх друзів.

— Хороший хлопчина,— мовив я.

— Вони всі хороші хлопці,— погодилася вона.— І всі вони будуть сьогодні на вечірці.

— На якій вечірці?

— Вечірці, на яку я скасувала твоє запрошення.

— Скасувала моє запрошення?

— Тебе запросили, але я скасувала це запрошення.

— Хто мене запросив, перш ніж ти це скасувала?

Вона трішки повернула голову вбік.

— Господиня, якщо хочеш знати.

— То про яку конкретно вечірку ми говоримо?

— Особливу вечірку, і віриш чи ні, мені довелося посмикати за ниточки, щоб викреслити тебе зі списку. Ти маєш бути не проти.

— Я зараз узагалі проти всього.

До нас підійшов ще один байкер, зиркаючи на мене з-за спини Карли. Він чомусь засмутився. Я підніс руку і доповнив це суворим виразом обличчя, й це його зупинило.

— Не варто.

Він відійшов.

— Заспокойся, Ліне,— попросила Карла, наблизившись на відстань поцілунку.

— Сьогодні це максимум спокою.

— Вони ж друзі. Не надто хороші друзі й не надто близькі, але корисні.

— Їдь зі мною, Карло.

— Я не можу...— почала вона.

— Можеш.

— Не можу.

— Я переміг, Ліне! — вигукнув Навін, несучись, щоб обійняти мене.— Що за перегони! Ця дівчина просто феноменальна, але я переміг. Ти це бачив?

— Чудово, Навіне,— сказав я.— Попроси своїх друзів-байкерів угамуватися.

— А, їх? — розсміявся він.— Вони запальні, але хлопці просто полюбляють їзду, друже.

— До речі про їзду,— згадала Карла,— сьогодні я в парі з Бенісією.

— Ти... що?

— Навін везе на костюмовану вечірку Кавіту, а я їду з Бенісією. Сподіваюся, тебе це не хвилює?

Мене це надзвичайно хвилювало, і хотілося підняти мотоцикли і жбурнути ними в Бога.

— А знаєш що,— вирішив Навін, спостерігаючи за мною та Карлою.— Я буду отам, коли ви зберетеся вирушати.

Він кілька кроків задкував, а потім побіг до своїх друзів.

— Якщо мені, щоб поговорити з тобою, Карло, доводиться обгоряти чи отримувати прочуханки,— мовив я, коли ми залишилися наодинці,— нам напевне потрібна буде консультація у психолога.