Грегорі Робертс - Тінь гори

Перший проблиск моря на Марін-драйв відвернув роздуми мого серця, хоча голова так і не прояснилася від сумних думок. Я відхилився від тієї червоної тіні. Я припинив думати про ту піраміду вбивць і непередбачливість Санджая. Я перестав думати про свою власну роль у тому безумстві. І їхав зі своїми друзями в нікуди.

Якби з нами не було Абдулли, то ми з Фардіном і Гусейном влаштували б перегони дорогою до зборів ради, прошмигуючи між автомобілями й обганяючи один одного аж до самої мечеті Набіла. Однак Абдулла ніколи не гнав і не підрізав машин на дорозі. Він очікував, що водії самі поступляться, і більшість так і робила. Він їздив повільно, з рівною спиною, тримав голову високо, довге чорне волосся маяло за широкими плечима.

Ми дісталися маєтку за двадцять хвилин і залишили свої мотоцикли на відведених для нас місцях, біля парфумерної крамниці.

Зазвичай вхід до маєтку з вулиці був відчинений і не охоронявся. Хадербгай вважав: якщо у його ворога настільки сильна жага смерті, щоб атакувати маєток, то він волів випити зі своєю жертвою чаю, перш ніж її вбити.

Та коли ми підійшли до входу, високі масивні парадні двері маєтку були зачинені, і їх охороняли четверо озброєних чоловіків. Я знав одного з них — Фаруха, який тримав гральний аванпост компанії у віддаленому містечку Аурангабад. Інші троє були незнайомими мені афганцями.

Відчинивши двері, ми побачили всередині ще двох чоловіків, озброєних штурмовими гвинтівками.

— Афганці? — запитав я, коли ми їх проминули.

— Так багато змін сталося, Ліне, брате, доки ти був на Гоа,— відповів Абдулла, коли ми увійшли до відкритого двору просто в центрі особняка.

— Та ти що!

Я декілька місяців не був у маєтку і з сумом помітив, яким занедбаним став мощений двір. За часів Хадербгая в центрі двору постійно дзюркотів і бризкав фонтан, омиваючи величезний камінь у штучному ставку. Буйні пальми в горщиках і ящики з квітами наповнювали яскравим кольором білий і небесно-блакитний простір. Квіти вже давно зів’яли, а висохлий ґрунт, що залишився, тепер був заповнений недопалками від цигарок.

Біля дверей нарадчої кімнати стояло ще двоє афганців з гвинтівками. Один з них постукав у двері, а потім повільно їх відчинив.

Ми з Абдуллою і Гусейном зайшли всередину, а Фардін залишився знадвору з охоронцями. Коли зачинилися двері, я нарахував у довгій кімнаті тринадцять осіб разом з нами.

Нарадча кімната також змінилася. Підлогу й досі була викладено кремовими п’ятикутними кахлями, а стіни та склепінчаста стеля так само пишалися мозаїчним малюнком блакитно-білого захмареного неба. Але низький інкрустований стіл і пухкі парчеві подушки зникли.

Майже всю кімнату займав, темний конференц-стіл, а навколо нього було приставлено чотирнадцять шкіряних офісних крісел з високими спинками. У дальньому кінці столу стояло оздоблене президентське крісло. Чоловік, який сидів у тому кріслі — Санджай Кумар — підвів очі й посміхнувся нам, коли ми увійшли. Посміхався він не мені.

— Абдулла! Гусейне! — вигукнув він.— Ми вже обговорили всілякі дрібниці. Тепер, коли ви вже тут, ми можемо перейти до вирішення справжніх проблем.

Я вирішив, що Санджай захоче, щоб я почекав за дверима до закінчення зустрічі, тож спробував відкланятися.

— Санджайбгаю,— мовив я.— Я почекаю знадвору, доки не знадоблюся вам.

— Ні, Ліне,— заперечив він, туманно махаючи рукою.— Іди, сядь біля Тарика. Ну ж бо, всі інші, почнімо.

Тарик був чотирнадцятирічним племінником Хадербгая і єдиним його родичем чоловічої статі. Сидів хлопець в імператорському кріслі в кінці кімнати.

Він швидко зростав і вже майже дотягнувся до рівня чоловіків у кімнаті. Але все ж таки здавався малим і тендітним, сидячи в тому величному кріслі, що раніше правило за трон кримінального короля Південного Бомбея.

Позаду Тарика стояв Назір, тримаючи руку на руків’ї кинджала. Він був захисником хлопчини і моїм близьким другом.

Я обминув довгий стіл, щоб привітатися з Тариком. Підліток пожвавів на мить, вітаючись зі мною, але майже відразу ж його погляд знову став холодним і байдужим: гартована бронза очей стала такою по смерті дядька.

Коли я поглянув на Назіра, старший чоловік подарував мені рідкісну посмішку. Вона радше нагадувала гримасу, здатну приборкати лева, але була однією з моїх найулюбленіших на світі посмішок.

Я сів біля Тарика. Абдулла і Гусейн зайняли свої місця, і нарада продовжилася.