Грегорі Робертс - Тінь гори

Ішміт зціпив зуби, зиркнув на своїх людей, а потім знову на Абдуллу. Помалу його посмішка повернулася, але зуби й досі були зціплені, неначе він тримав ними ножа.

— Ми, звісно ж, позбудемося свідка,— процідив він.— І, звісно, без додаткової оплати.

— Вже немає потреби,— відповів Абдулла.— Сержант, який приймав заяву, є одним з наших. Він відгамселив свідка і переконав його змінити свідчення. Але ти маєш розуміти, що в такій справі я мушу висловитися від імені самого Санджая. Особливо враховуючи, що це лише ваше друге завдання, отримане від нас.

— Джарур, — знову просичав Ішміт. Звісно. — І я можу тебе запевнити, що проблеми свідків більше ніколи не постане, доки в нас із вами спільний бізнес.

Ішміт узяв руку Абдулли у свою, потримав її мить, потім встав, повернувся спиною і почав дертися назад на верхівку нової гори до нового трону з мішків. Коли він нарешті знову всівся на вершині купи, то промовив лише одне слово.

— Панкадж! — сказав він, звертаючись до велосипедного вбивці, який сидів зі мною.

Фардін витягнув пакунка з грошима зі свого наплічника. Він передав його Абдуллі, а той віддав пакунка Панкаджу. Уже збираючись вилазити на купу мішків, він трохи завагався і обернувся до мене.

— Ти і я, ми ніколи не б’ємося,— широко посміхнувся він, знову простягаючи мені руку.— Пукка? Правильно?

Його широка посмішка була щира: наївне задоволення від нової дружби було б висміяне як ознака наївності всіма тими гангстерами і вигнанцями, з якими я познайомився і перебував у австралійській в’язниці. Але ми були в Бомбеї. І посмішка Панкаджа була щира, як і його готовність боротися зі мною декілька хвилин тому; така сама щира була і моя.

Я лише тоді усвідомив, з ким я перекидався образами, коли Ішміт вимовив його ім’я. Він був другою людиною в банді велосипедних убивць і за вправністю з ножем не поступався самому Ішміту.

— Ти і я,— погодився я, переходячи на хінді,— ми ніколи не б’ємося. Незважаючи ні на що.

Його лукава посмішка стала ще ширша, і він атлетично видряпався на купу мішків, щоб віддати пакунка Ішміту. Абдулла підніс руку до грудей на знак прощання.

Ми знову пішли слідом за Абдуллою крізь лабіринт провулків, далі через вітальню, де й досі сидів дядько Диліп, читаючи газету, з ногою біля кнопки в підлозі, а потім вийшли на вулицю.

Доки ми заводили мотоцикли, Абдулла привернув мою увагу. Коли ми зустрілися поглядами, його обличчя осяяла рідкісна широка посмішка щастя і збудження.

— Мало не вскочили в халепу! — сказав він.— Шукран Алла. [29] Shukran Allah (араб.) — дякуючи Аллаху.

— Коли це ви почали використовувати субпідрядників?

— Два тижні тому, поки ти був на Гоа,— відповів він.— Пам’ятаєш адвоката, якого ми найняли, того, що здав наших людей поліції і видав їм конфіденційну інформацію?

Я кивнув, пригадуючи нашу злість, коли члени компанії отримали довічні строки завдяки зрадницькій інформації власного адвоката. До суду було подано апеляцію, проте її ще не розглянули, і наші люди й досі перебували у в’язниці.

— Він приєднався до великої групи своїх приятелів у пеклі,— промовив Абдулла, його золотаві очі блищали.— І на його вирок апеляцій не подаватимуть. Але не будемо порушувати наш спокій безчесними розмовами. Ну ж бо насолоджуватися поїздкою, і будьмо вдячні Аллаху за те, що він позбавив нас необхідності вбивати вбивць, яким ми заплатили вбити за нас. Бути живим — це чудова і неймовірна річ, алгамдулілла. З Божої милості.

Та коли ми з Фардіном і Гусейном прилаштувалися позаду Абдулли, дорогою назад до зборів санджайської ради, я зовсім не думав про Божу милість. Інші мафіозні угрупування також час до часу наймали велосипедних убивць. Навіть копи інколи доручали їм, так би мовити, прибирання, але Хадербгай — засновник нашої мафії — завжди відмовлявся.

Неважливо, де збираються люди — у залах засідань чи в борделях, вони визначають і узгоджують для себе моральні стандарти. Й одним з таких стандартів, якого дотримувався Хадербгай, була можливість для жертви подивитися в очі свого вбивці перед смертю. Наймати вбивць, замість власноруч убивати, для декого було занадто радикальною зміною, я був певен. Для мене це справді було вже занадто.

Порядок і хаос танцювали на тонкому лезі, яке тримало на витягнутій руці сумління. Залучення велосипедних убивць нахиляло це лезо. Принаймні половина членів компанії були віддані її кодексу, а не Санджаю, ватажку, який його змінював.