Грегорі Робертс - Тінь гори

— Близнюче, а він не думав про те, щоб поїхати з Бомбея ?

— Якщо й так, то він про це мовчить. А що?

— Він нервує через своє багатство. Йому потрібно переїхати, а він, мабуть, сам не зважиться, якщо ти не допоможеш.

— А куди йому можна переїхати?

— Будь-куди, де живуть мільйонери. Вони люблять триматися гуртом і знають, як попіклуватися про себе. Там він буде в безпеці, а ти отримаєш спокій.

— У мене достатньо проблем з одним мільйонером. Я не витримаю цілий район отаких.

— Тоді забери його в Нову Зеландію. Купіть господарство біля лісу.

— В Нову Зеландію?

— Чарівна країна, чарівні люди. Ідеальне місце, аби зникнути.

— Я дуже нервуюся, Ліне. Знаєш, учора я навіть програв гру, яку мав виграти.

— Учора ти зіграв разів триста.

— Так, але боюся, що втрачаю хватку, розумієш? Я почуваюся безпомічним у спробах надати поміч йому, а я ж люблю його, друже.

Мені слід було язик за зубами. Але звідки міг я знати, що саме принесе Зодіакам Джорджам моя пропозиція? Якби я мав три бажання, то одним з них була б можливість знати, коли стулити пельку.

— Можливо, ну, не знаю, тобі потрібно вивести його в люди. Узяти його на прогулянку навколо готелю. Буде просто, як у давні часи, хіба крім охорони. Це може його розбурхати.

— А це непогана ідея,— замислено сказав Близнюк.— Я можу спробувати його виманити.

— Або просто запросити.

— Ні, я його виманю,— вирішив він.— Тут доведеться обдурити Скорпіона, щоб змусити випити води в пустелі, бо він думатиме, що її туди привезло ЦРУ. Але в мене є план.

— Прошу, не розповідай,— мовив я, залишаючи пакунок з грошима для покерного банку та прямуючи до дверей.— У мене алергія на плани.

Мені варто було хвилюватися за своїх друзів. Тепер я це знаю. Як і більшість людей у місті, я думав, що гроші Скорпіона вирішували всі їхні проблеми. Я помилявся. Гроші були небезпекою, як часто трапляється, що загрожувала їхній дружбі та їхньому життю.

З готелю я поїхав просто до ресторану «Старлайт» на пляжі Чаупаті. Ресторан був незаконною будовою на невеликому привласненому шматку пляжу біля дамби.

Він працював десь три місяці. Кінозірка і місцевий бізнесмен вирішили відкрити ресторан і подарувати його місту на занедбаному шматку громадського пляжу, тож вони створили там гоанську тему, довершену пальмами, солом’яними парасолями над столами і піском для босих ніг.

Їжа була неймовірна, а обслуговування — швидке і дружнє. А той факт, що це місце повністю незаконне і могло закритися щомиті, додавав особливої цікавинки, тож місцеві бюрократи, які мали б зачинити ресторан, натомість замовляли столик за три дні наперед.

Місцевий бізнесмен, чий ексцентричний ефемерний подарунок місту дуже дорого йому коштував і навряд чи сповна окупиться, був моїм другом. Карла чекала за столиком, якого для мене замовила. Вона підвелася. Відблиск від свічки, неначе ніжною рукою, підняв її обличчя вгору. Карла поцілувала мене й обійняла. На ній був червоний чонсам [120] Чонсам — китайський традиційний жіночий халат з розрізом. з розрізом на одному стегні.

Її волосся було зібране в хвилясто-кучеряву скойку і трималося завдяки отруйному дротику, який Карла прикрасила на кінчику червоним камінцем. На ній були червоні рукавички. Вона була прегарна, і то була чарівна ніч, поки не виринуло ім’я Конкенона.

— Повтори?

— Конкенон написав мені листа,— повторила вона, звернувши на мене чотири зелені ферзі.

— І ти тільки зараз про це розповідаєш ?

— Наші інші теми були важливіші.

— Я хочу його прочитати,— заявив я.

Це був неправильний підхід, але я розізлився. Конкенон таки мене дістав.

— Ні.

— Ні? Чому ні?

— Я його спалила,— сказала вона.— А ми можемо піти кудись, де я не видихатиму цигарковий дим ні на кого, окрім тебе?

Ми поїхали на Малабарський пагорб, звідки відкривався краєвид на ресторан, з якого ми вибралися, на узбережжі внизу. Вогні на вигині Марін-драйву прикрашали гірляндами утробу величного океану — Матері всього сущого.

Карла якийсь час оповивала мене димом, а потім звернула на мене погляд своїх двох зелених ферзів.

— Що відбувається?

— А чого не відбувається, Карло?

Ми сиділи на кам’яному постаменті, досить високому, щоб відкрити проблиск океану між дерев. За кілька метрів у темряві сиділа інша пара, тихо перешіптуючись.

Автомобілі й мотоцикли повільно проїжджали повз, готуючись до довгої звивистої дороги, яка огинала зоопарк і круто повертала до перехрестя Кемпс-корнер. Запах левів у клітках чути було всю дорогу, а ще їхній тужливий рев.