Грегорі Робертс - Тінь гори

— У мене є лише далекі родичі, але нікого близького. Моя мама була єдиною дитиною, як і я, а татів брат помер два роки тому. Після маминої смерті залишилися лише ми з батьком. Я нікуди не поїду.

— Переховування в цьому місці, міс Діво, не буде приємним,— мовив Дідьє.— Люди там цивілізовані, але умови примітивні. Ви бажаєте обдумати все ще раз?

— Я не їду.

— Я ж казав,— мовив Навін, поправляючи наплічника.

Вони ще розмовляли, а я відійшов, щоб перевірити кінець провулку.

Вулиця в кінці провулку вела до білих арок і круглих вікон Всесвітнього торгового центру, а потім до нетрищ, які розпочиналися трохи далі.

Усе було тихо. Жителі тротуарів уже влаштувалися на сон. Шалені собаки, жадаючи приходу своєї години влади, смикалися, стрибали й гавкали. Переді мною прошмигнув майже порожній автобус. Його боки прикрашали кіноафіші, неначе герби — бойових слонів.

Вуличні ліхтарі освітлювали вхід у нетрища в кінці вулиці. Я знав, яке важке життя в нетрищах. А ще знав, яка щедра винагорода. Нетрища мов медуза: чуйна ніша спільної справи, плетиво любові й загального страждання, що зачіпає кожне життя.

До мене повільно підійшла Діва разом з Навіном і Дідьє. Навін обійняв її. Вона не відсахнулася.

Можливо, він розповів, що наплічник, з якого кепкувала дівчина, був напханий її речами, швидко зібраними в номері «Магешу». Можливо, коли для Діви закрилися інші кохання, вона нарешті відкрилась для Навіна.

Вона вийшла на світло, і я помітив, що дівчина таки перелякалася.

— Усе буде гаразд, мала,— сказав я, змушуючи її глянути мені в очі.— На тебе чекає крута прогулянка з сусідами.

— Я чула, що район дуже поліпшився після твого переїзду,— мовила вона, але вельми невпевнено.— То скажи мені, жителю нетрищ, чи я маю про щось знати?

— Що більше ти там призвичаїшся,— порадив я, коли ми підійшли до широкої дороги біля відкритої вбиральні, яка вела до нетрищ,— то буде краще.

— Саме це сказав психолог,— пробурмотіла вона,— перш ніж я засудила його за сексуальні домагання.

— У нетрищах ніхто не домагається, там дарують любов,— запевнив я.— Але до цього теж потрібно звикнути.

— Я готова,— сказала хоробра налякана світська левиця.— Сьогодні прийму всю можливу любов.

Дорога була важка: пильна земля і каміння. Праворуч була натягнута сітка, яка відмежовувала сяйливі вітрини, у яких демонстрували товари Всесвітнього торгового центру. Ліворуч було широке поле, де жінки й діти випорожнялися посеред бур’янів, хащ і куп фекалій.

У темряві присіла якась жінка, захована колючими чагарниками. Кілька дітей присіли в кам’янистій траві біля дороги. Коли поруч проходила Діва, то діти усміхалися і віталися: «Привіт! Як тебе звати?»

Коли дорога почала спускатися до моря, ми вперше побачили нетрища: розідрану мантію, накинуту на шматочок узбережжя, що лежить біля сяйливих веж багатіїв, які розташувалися на тому боці маленької затоки.

— Дідько б його вхопив! — вичавила Діва.

Пічні нетрища неначе застрягли у власних темних віках. Світло в будинках з’являлося лише від гасових ламп з ґнотом. Там не було ні електрики, ні проточної води. Пацюки щоночі чорними хвилями металися у провулках, поглинаючи купи сміття, яке залишалося їм, неначе темні пожертви.

Запах гасу, і майже спаленої гірчичної олії, і пахощів, і солоного вітру з моря неподалік, і мила відчайдушної чистоти, і чесного поту, і коней, кіз, собак, котів, мавп і змій,— усі ці аромати атакували Діву, коли ми в світлі смолоскипа пробиралися до будинку Джонні Сигара.

Діва аж витріщила очі, але губи були рішуче стиснені. Вона трималася за Навіна, але її босоніжки на високих підборах упевнено торували шлях по нерівній землі.

Джонні Сигар уже чекав на нас, одягнений у найкращий храмовий одяг.

— Вітаю, Дану,— мовив він, складаючи руки разом і вклоняючись Діві.— Мене звати Джонні Сигар. Сподіваюся, ти не проти, якщо я називатиму тебе Дану. Я всім розповів, що ти моя кузина Дану, яка приїхала з Лондона.

— Гаразд,— невпевнено погодилася Діва.

— Щоб усе було спокійно,— додав Джонні,— я сказав їм, що ти трохи навіжена. Це має пояснити твій запальний темперамент.

— Мій запальний темперамент?

— Ну, Шантарам розповідав...

— Шантарам, так?

— А також я розповів усім, що тебе розшукують деякі люди, бо ти дещо в них поцупила, тож ми маємо зберігати все в таємниці.

— Гаразд... мабуть.

— О так. Тут для крадіїв найбезпечніше місце, після будівлі парламенту.