Грегорі Робертс - Тінь гори

— Дякую, що залишився тут, Шантараме. Люблю тебе за це. Знаю, що це не те місце, де ти хотів бути.

Вона не пояснила, чому потрібно було триматися подалі від міста, а я не запитував. Я просто радів, що вона зі мною.

— Але принаймні тут не буває нудно. Багато людей приходить, аби зустрітися з Ідрисом, і сидить тут годину або дві.

— Які саме люди?

Вона розслабилася, підпираючи голову долонями і щасливо усміхаючись сонячному промінню.

— Кілька днів тому тут був політик. У нього було зброї, як на Дикому Заході, а ще охорона. Він хотів порадитися. Ідрис порадив йому залишити охорону і броньовані автомобілі та пройтися по вулиці у звичайній сорочці, штанах і сандаліях.

— Що відповів політик?

— Політик сказав, що як таке зробить, то його вб’ють. «Оце і є твоя проблема,— пояснив Ідрис.— Іди й виріши її».

— Обожнюю цього чоловіка. Йому потрібно виступати на сцені.

— А ще прийшли і залишилися півдюжини садгу, які поклоняються Шиві. Кисень вони отримували тільки через люльку, дискутували з Ідрисом удень і вночі, а тоді почали розмахувати над головами своїми тризубами Шиви, погрожуючи всіх повбивати. Зрештою нам із Силвано довелося все залагодити.

— За допомогою гвинтівки Силвано?

— Звісно, ж ні. Не можна стріляти у святих людей. Ми заплатили їм, щоб вони пішли геть.

— Розумний хід. Як усе йде з Силвано?

— Класно. Він гарний хлопець.

— Я знала, що він тобі сподобається, бо у вас багато спільного.

— Спільного?

— О так.

Я замислився про це, але тільки на мить.

— Він мені подобається. Він був би гарним доповненням до нашої команди.

— Нашої команди? У нас є команда?

— Я про це думав. Мені здається, що ми могли б...

— Поговорімо про це потім,— запропонувала вона.— Як у вас з Ідрисом?

Я хотів поговорити про нас і про те, що ми робитимемо разом у Місті-Острові чи за його межами. Я хотів поговорити про нас і поцілувати її.

— Я б краще поговорив про нас,— усміхнувсь я.

— Яку вас з Ідрисом? — повторила вона.

— Ідрис... дуже крутий, маю визнати.

— Він відчинив тобі якісь двері?

Серйозне запитання, і досить кумедне також: я витратив більшість свого життя на те, щоб зачиняти двері, й робив усе можливе, щоб вони залишалися зачиненими. Було забагато подій у минулому, які я не хотів згадувати.

— Двері, що ведуть до розуму, звісно,— розповів я.— Але якщо тебе цікавить, чи я перемінився... Ні, я не змінився.

Вона оцінила краєвид: долина і село зі шпилями мерехтіли оддалік.

— Ти знайшла мадам Жу? — запитав я.

— Вона під землю запала,— відповіла Карла, зосередившись на точці, де земля намагалася поцілувати небеса.

— Зовсім глухо?

— Ніхто її не бачив і не чув про неї, відколи Дідье з Навіном почали розпитувати. Вона, мабуть, іще в місті. Вона дуже підступна. Якщо ця жінка не хоче, щоб її знайшли, то стає невидимою.

— Таких немає. Якщо мадам ще не втекла, то ми її знайдемо. Навін передав мені повідомлення від Абдулли. Він...

— Попросив тебе залишитися тут ще бодай на тиждень. Абдулла зателефонував і все мені розповів. Саме тому я притягнула сюди Навіна.

— А Діва?

— Тут дещо інше. Я хотіла познайомити її з Ідрисом. Маю плани на Діву, і щось мені підказує, що Ідрис стане космічним зв’язком для нас.

— До речі про космічні зв’язки,— сказав я, затягнувши її до себе на коліна та починаючи цілувати.

Земляний аромат пронизував її волосся. Сонце торкалося нас теплим світлом, що пробивалося крізь листя, а вітри колихали дерева на скелі своїм гарячим подихом. Карла.

— Ми можемо сьогодні переночувати тут, Шантараме?

— Ми можемо сьогодні переночувати тут.

— Добре. Тоді повертаймося до діток і будемо хорошими.

— Ну... я...

Ми були хорошими з Навіном і учнями. Ідрис розмовляв з Дівою десь дві години, а потім наполіг, щоб бідненька маленька багатійка зосталася на ніч у бідненькій маленькій дівчачій печері разом з іншими дівчатами на горі.

Діва здивувала мене, відразу ж погодившись, а потім перестала дивувати, наказавши Навіну повернутися до авто і принести всі необхідні речі.

Коли повечеряли й помили тарілки, деякі учні залишили гору, а інші вирушили до печер, щоб учитись або спати. Нічні сови — мої друзі — усілися навколо вогнища і сьорбали пересолоджений чорний чай з додаванням рому.

Я підвівся, щоб побажати гарної ночі Ідрису і Силвано, які сиділи поряд, з того боку вогнища.

Навін, Діва і Карла базікали й жартували разом, а світло вогню розфарбовувало їхню загадкову красу.