Грегорі Робертс - Тінь гори

— Не зовсім.

— Коли когось викрадають, посередник бажає отримати доказ того, що викрадена особа ще й досі жива. Телефонний дзвінок чи відео. Доказ життя.

— Гаразд.

— Жаль — це лише доказ життя душі, Ранвей. Якби ти цього не відчувала, то не була б такою гарною людиною і Вінсон не божеволів би від тебе. Це добре. А ще краще буде, коли це все розвіється, що станеться доволі швидко.

Ми підійшли до центру столової гори. Вінсон до нас приєднався, приліпивши на обличчя усмішку, що нагадувала порожнє узбережжя.

— Тепер я збираюся поспілкуватися з Ідрисом, Стюарте,— заявила Ранвей, проходячи повз нього.— Будь ласка, забери мене за двадцять хвилин.

— Гаразд, лялю,— розцвівши, мовив він, а його очі слідкували за нею як цуценята.

— Що привело тебе на гору, Вінсоне?

— Це була ідея Ранвей. Вона спілкувалася з Карлою. Ця Карла — це щось, правда ж? Я не розумію навіть половини з того, що вона каже.

— І половини досить. Я такої кмітливої красуні ще не зустрічав.

— Як ти з нею познайомився?

— Вона врятувала мені життя,— розповів я.— Слухай, зараз саме розпалили головне вогнище. Ми можемо посидіти там, поки Ранвей розмовляє з Ідрисом. Гарний план?

— Не те слово.

Більшість учнів на горі займалися куховарством чи майструванням релігійних ідолів для молитов. Я попросив одного з них приготувати тарілку солодощів для Ранвей, щоб утамувати привида, який переслідує її, і залишити її в Силвано.

Біля вогню ніхто не сидів. Ми з Вінсоном сіли на ящиках, дивлячись крізь язики багаття на полум’я Вінсонового серця: Ранвей була за двадцять метрів біля Ідриса, і її не було чутно.

— Знаєш, Ліне,— сказав Вінсон, обертаючись до мене,— я й так хотів навідатись. Я хотів висловити співчуття через твою втрату. Лайза була чудовою дівчиною.

— Дякую, Вінсоне. Ти був на службі, яку влаштувала Карла. Це перша можливість тобі сказати, як я це ціную.

— Пусте. Ми мали за честь там побувати, друже.

— Як Ранвей?

— Ну,— почав він, шкрябаючи свою коротку бороду й вуста, неначе змушуючи їх говорити. Він зітхнув і поклав руки на стегна.— Їй болить. Їй дуже болить. Інколи здається, що мені необхідно звернутися по професійну допомогу до психолога, але потім я приходжу до думки, що ніхто не піклуватиметься про неї так, як я.

— Окрім самої Ранвей.

— Так, звісно, мабуть, коли їй стане краще.

— Зараз, узагалі-то.

— Але, друже, вона ще не оклигала на всі сто відсотків.

— Вона має бути головним своїм піклувальником, Вінсоне, як ти — своїм, розумієш? Не тисни на неї. Дозволь їй шукати себе.

— Шукати себе?

— Хай чим вона схоче зайнятися, підтримай її. Лише дай їй час і простір. Якщо вона твоя, то рано чи пізно це усвідомить.

Порада від чоловіка, який не поєднався з єдиною коханою жінкою, бо не може видряпатися з тіні втраченого! Хто я в дідька такий, щоб давати поради?

— Хто я в біса такий, щоб давати поради, чоловіче? — зізнався я.— Роби все, що зможеш, Вінсоне. Ми лажаємо. Ми всі лажаємо. Ми, мабуть, ніколи не перестанемо лажати. Але якщо ми просто й далі робитимемо все можливе, то рано чи пізно цього буде достатньо для когось. Я маю рацію?

— Амінь, брате! — погодився він, ляскаючи мене по долоні.— Знаєш, кілька днів тому я бачив Конкенона. Я був на Нал-базарі, навідувався до своїх дилерів. Він зайшов з кількома хлопцями. Він опирався на ціпок. Чорний, зі срібним черепом замість ручки. Дуже крутий, але я б заклався, що там заховано меча.

— Без сумніву. Він казав, де зупинився?

— Ні. Але гуляє чутка, що він десь аж у Харі [112] Хар — місто в Пакистані. . Але це лише чутка. Навколо цього хлопця витає багато чуток. Він питав про тебе.

— Що він питав?

— «Де цей австралійський каторжник?»

— Що ти йому відповів?

— Я сказав, що це — складне запитання. На щастя для мене, у нього є почуття гумору. Я забрався звідти дуже швиденько, друже. Він був нормальний, коли ми познайомились, типу, але тепер йому неначе всього міста мало.

— Не турбуйся про Конкенона. Усе має свої межі.

Ідрис і Ранвей підвелися. Ми обійшли вогнище, щоб до них приєднатися. Силвано стояв на крок позаду, з рушницею, перекинутою через плече.

— Певні, що не хочете залишитися на ніч? — запитав Ідрис у Ранвей, тримаючи її руки у своїх.

— Дякую, сер, ні. У покоївки Стюарта жахливий кашель, і я хочу переконатися, що з нею все гаразд. Вона така добра до мене, а вдома нікого не буде аж до нашого повернення.

— Ну добре, перекажіть їй моє благословення. І приходьте ще, коли забажаєте.