Грегорі Робертс - Тінь гори

— А... так. Звісно. Прошу, продовжуй.

— Ну добре, ось воно. Я вірю, що кожен існуючий атом має ряд характеристик і наділяється ними завдяки світлу під час миті Великого вибуху. Поміж цих характеристик є і позитивні характеристики. Усе, що існує у формі атомів, має низку позитивних характеристик.

— Усе?

— Чому ти висловлюєш такі сумнівні речі?

— Сумнівні чи повні сумнівів, Ідрисе?

Він розкинувся у кріслі й потягнувся по чилум.

— То ти й у собі теж сумніваєшся ?

Справді? Звісно ж, так. Я пропав: я один з пропащих.

— Так.

— Чому?

— На цю мить — так, бо не розплачуюся за свої вчинки.

— І це тебе турбує?

— Дуже. Я лише вніс аванс. Муситиму заплатити решту рано чи пізно, так чи так, і, мабуть, з відсотками.

— Ти вже можеш платити за все і навіть не здогадуватися.

Він усміхався, навіюючи мені лагідний спокій.

— Може й так,— погодився я.— Але не думаю, що достатньо.

— Чарівно,— сказав він, тримаючи чилум так, щоб я його запалив.— Які в тебе стосунки з батьком?

— Я люблю свого вітчима. Він добрий і неймовірний. Він — один з найкращих людей, яких я знаю. Я зрадив його своїм стилем життя. Я зрадив його чесність тим, ким став.

Не знаю, чому я це сказав, як саме слова розлилися з урни сорому. Я зачинив сталеві двері болю, якого завдав цьому чудовому чоловікові. Деякі речі, які ми чинимо щодо інших, так довго стоять навколішках у нас у серцях, що кістка стає каменем: опудалом у каплиці.

— Пробач, Ідрисе. Я зірвався на емоції.

— Чудово,— м’яко мовив він.— Перекури.

Він передав мені чилум. Я затягнувся і заспокоївся.

— Гаразд,— провадив Ідрис, відхиляючись назад і сідаючи в позу лотоса,— кінчаймо з цим, поки якийсь гарний милий хлопчина не прийде з проблемою, яка стосуватиметься його дівчини і яку я змушений буду вислуховувати. Що таке сталося з цією молоддю? Хіба вони не знають, що стосунки мусять бути проблемними? Ти готовий?

— Прошу,— пробубонів я, хоч і не був готовий,— продовжуй.

— Низка позитивних характеристик є в кожній часточці матерії життя, виявленої у своєму рівні складності, і що складніший механізм матерії, то складніше вираження низки позитивних характеристик. Ти розумієш?

— Так, я розумію.

— Дуже добре. На нашому людському рівні складності відбуваються дивовижні речі. По-перше, ми володіємо не-еволюційними знаннями. По-друге, ми володіємо можливістю переборювати тваринну природу і поводитись як унікальне поєднання людини з твариною, якими ми і є. Розумієш?

— Майстре! — втрутився Силвано, підлітаючи до нас.— Чи можу я на хвилинку забрати Ліна з собою? Будь ласка!

Ідрис щасливо захихотів.

— Звісно, Силвано, звісно. Іди з ним, Ліне. Ми продовжимо нашу дискусію пізніше.

— Як скажеш, Ідрисе. Я перегляну нотатки і підготуюся до нашої наступної розмови.

Силвано ринувся через столову гору, а далі на пологіший спуск з гори.

— Швидше! — гукнув він, спускаючись попереду.

Він звернув на бокову стежку, пролізаючи надто крутим розколом поміж деревами. Там був пагорб з краєвидом на захід сонця. Задихаючись і важко пихкочучи, ми стали поряд, спостерігаючи за природою.

— Глянь! — закликав Силвано, вказуючи кудись на середину обрію.

Там виднілася будівля — церква, як здалося, зі шпилем.

— Ми-таки не проґавили.

Коли червоне мерехтіння сонця почало ховатися, промені світла влучили в орнамент на верхівці церковного шпиля.

З нашого місця я не міг точно роздивитися той орнамент — хрест, чи то хрест у колі, але кілька митей світло випромінювалося зі спису ореолом кольорового сяйва, заливаючи всі будинки й будівлі в долині.

Потім сяйво розчинилось у вечірньому серпанку, і сонце заснуло.

— Неймовірно,— сказав я,— Коли ти знайшов це місце?

— Учора,— блиснув зубами він, повертаючись до табору і свого захищеного мудреця.— Я не міг дочекатися, щоб показати тобі. Не знаю, як довго це триватиме. Може, ще день чи два, поки німб зникне.

Коли ми приєдналися до групи на столовій горі, то там були Стюарт Вінсон і Ранвей, які розмовляли з Ідрисом, сидячи на тих самих стільцях, де я сидів раніше. Як там казав Ідрис? Прийде якийсь гарний милий хлопчина з проблемою, яка стосуватиметься його дівчини і яку я змушений буду вислуховувати.

Я залишив їх наодинці й зайнявся прибиранням кухні. Я саме мив тарілки, коли до мене приєдналися Вінсон і Ранвей. Дівчина знайшла кухонного рушника і почала витирати тарілки. Свічки на підставках, неначе ті воскові фігурки гір, запалили все навколо жовтим сяйвом. Вінсон споглядав за нами зі входу. Ранвей звернула на нього свої очі блакитного льоду. Він підскочив і почав ховати висушені тарілки.