Грегорі Робертс - Тінь гори

— Гаразд. Але якщо мене приймають до цього клубу, то вам варто переглянути критерії членства.

Ми сиділи в кутку викладеної білим камінням столової гори, яка виходила прямо на найвищі дерева в долині й була на рівні з ними. Кухня містилася ліворуч від нас. Головні зони — позаду.

То була друга половина дня. Маленькі пташечки цвірінчали, перелітаючи з гілки на гілку, починали метушитись і вовтузитися серед листя.

— Ти шукаєш порятунку в гуморі,— зауважив Ідрис.

— Узагалі-то, я лише намагаюся залишатись у грі. Ви ж знаєте Карлу, Ідрисе, і знаєте, що вона полюбляє піднімати планку.

— Ні, ти повсякчас утікаєш, крім випадків з цією жінкою. Ти втікаєш від усього, навіть від мене, вона — це єдиний виняток. Якби її тут не було, ти б і від Бомбея також чкурнув. Ти втікаєш, навіть коли стоїш на місці. Чого ти так боїшся?

Чого я боюся? Вибір великий. Почнімо зі смерті у в’язниці. Я розповів йому, але мудрець не повівся на це.

— Це не те, чого ти боїшся,— мовив він, тицяючи в мене чилумом.— Якби щось сталося з Карлою, ти б перелякався?

— О так. Звісно.

— Ось що я маю на увазі. Усе інше — це те, що ти вже знаєш і зможеш пережити, якщо знадобиться. Але Карла і твоя родина — ось де живе справжній страх, хіба ні?

— Що ви кажете?

Він знов умостився, задоволено посміхаючись.

— Це означає, що ти носиш страх із собою, Ліне. Страх повинен буди навкруги нас. Він має заполоняти нас лише тоді, коли це вимагається. Увесь інший час ми запрограмовані природою і культурою процвітати у спокої, бо дуже складно підтримувати зв’язок з Божественним, коли ти живеш боячись.

— І це означає?

— Тебе потрібно виправити.

— А якщо мені подобається бути невиправленим? Якщо я думаю, що невиправлена частина мене — найкраща? А якщо я поза виправленням? Чи існують правила для цієї процедури?

Він зайшовся сміхом.

— Ти можеш мати рацію,— посміхнувся він.— Це може бути твоя найкраща частина. Але ти не зможеш цього дізнатися, якщо не підкоришся виправленню.

— Підкорюся?

— Підкоришся.

— Бачте, Ідрисе, коли мова плутається на території релігії, то невиправлена частина мене звідти зникає.

— Можна пояснити це так,— не вгавав Ідрис, відхиляючись у кріслі.— Уяви, що знаєш когось і знаєш досить непогано, й уяви, що в цій особі є дещо добре, але вона завжди бере і ніколи не віддає. Ти мене розумієш?

— Так.

— Дуже добре. Уяви, що ця особа — безжальна зі своїми близькими і ніколи не вагається виїхати на успіхові, талантові чи грошах інших, але ніколи сама не працює і ніколи нічого не дає навзамін. Ти розумієш?

— Я такого зустрічав,— мовив я, посміхаючись.— Продовжуйте.

— Ну, у такому разі, твоїм обов’язком виправленої особи буде намагання поговорити з ним і спробувати пом’якшити його руйнівну поведінку. Але це може спрацювати лише тоді, коли цей інший підкориться твоїм порадам. Якщо ж він занадто гордий чи занадто невиправний, ти не зможеш виконати свій обов’язок і повинен будеш знайти для цього більш сприйнятливу особу.

— Гаразд. Я розумію, Ідрисе, але я б не називав це підкоренням. Я б назвав це зустріччю на середині шляху.

— І ти не помиляєшся, це визначення підходить. А також це — спільна основа, і згода, і вільний дискурс, але жодна з цих речей неможлива без деякої міри підкорення від усіх учасників. Цивілізація — це підкорення заради доброї справи. Смирення — це двері до підкорення, а підкорення — це двері до виправлення. Ти розумієш?

— Я... так, поки що, Ідрисе.

— Хвала Божественному,— зітхнув він, розслабившись і поклавши руки на коліна.— Ти навіть не уявляєш, скільки людей змушує мене повторювати це знову і знову, наводячи приклад за прикладом, просто щоб хоч на кляту мить позбутися своєї довбаної гордості чи упереджень.

Це вперше я почув, як він лихословить. Він помітив проблиск у моїх очах.

— Я мушу лихословити, і верзти нісенітниці, і верещати хоч іноді, час до часу,— сказав він,— або просто з’їду з бісового глузду.

— Я розумію...

— Не уявляю, як тантрики справляються. Усе те фізичне покаяння, жертви і напружені ритуали, щодня і все життя! Ми, вчителі, ще легко відбуваємось у порівнянні з ними. Але ми все одно інколи злітаємо з котушок, бо щодня потрібно бути такими в біса милими. Запали клятий чилум, будь ласка. То про що ми?

— Про помилки Хадербгая,— нагадав я, розпалюючи йому чилум.

Він довго пахкотів, знайшов нитку розповіді, дивлячись мені в очі.

— Розкажи, що ти знаєш про рух у напрямку складності,— провадив він, не відводячи від мене погляду.