Грегорі Робертс - Тінь гори

— Знаєш,— звернувсь я до дівчини,— в англійській мові існує альтернатива слову Ранвей-як-злітна-смуга. Ти також можеш бути Ранвей-як-подіум.

— Я надаю перевагу аеропортам,— відрізала вона.— Але дякую за пропозицію. Я бачилася з Карлою.

— Ага?

— Я б хотіла тобі про це розповісти, але наодинці. Тут є де поговорити?

— Мабуть. Звісно.

— Стюарте,— сказала вона, віддаючи Вінсону рушника.— Я розмовлятиму з Ліном, і це надовго. Знайдеш мене через двадцять хвилин.

Я витер руки і повів її з відкритої кухні до поваленого дерева, яке багато хто використовував як місце для читання або розмови. Ми були там самі. Я глянув на Вінсона посеред відкритої кухні: він задоволено мив тарілки.

— Я збрехала,— зізналася Ранвей.

— Про що?

— Карла не казала і не робила нічого, що потрібно було б розповідати тобі наодинці. Карла лише просила передати, що ви незабаром побачитесь і що вона продовжує вірити, а ще щодня змінює віру, про всяк випадок.

— Оце так,— посміхнувся я.— А про що ти хочеш поговорити, Ранвей?

— Про твою дівчину Лайзу,— зосереджено розповіла вона.

Вона вивчала мої очі, бо була не певна, чи переступила межу, чи ні.

— Це тому, що твій хлопець теж помер від передозування?

— Так,— підтвердила вона, опускаючи погляд, а потім знову швидко його підводячи, щоб поглянути на Вінсона.

— Усе гаразд,— заспокоїв я.

Вона обернулася до мене.

— Коли я про це почула,— провадила вона,— то була шокована. Ми лише раз зустрілися, але це було неначе удар у живіт, знаєш?

— Для мене також. Як ти тримаєшся ?

— Який у мене вигляд?

Вона набрала трохи ваги, а на щоках з’явився здоровий рожевий рум’янець. Її неймовірні очі, блакитне сяйво крізь блакитний лід, були ясні. Її руки, які під час наших попередніх зустрічей вона постійно викручувала, лежали спокійно, неначе сплячі кошенята в неї на колінах.

На ній була небесно-синя футболка, чоловічий жилет і збляклі джинси. Вона була босоніж. Не було ні прикрас, ні макіяжу. На овальному обличчі вирізнялися сильний ніс і повні губи.

— Ти дуже вродлива,— сказав я.

Вона насупилася. Може, вирішила, що я до неї клеюся.

— Я до тебе не клеюся,— невимушено розсміявсь я.— Я зайнятий, на це життя і на багато інших, минулих і прийдешніх.

— Справді? Ти знову когось знайшов, після...

— До. І після. Так.

— І ти маєш з кимсь зв’язок? Як і раніше?

— О так. Але не як раніше.

— Краще?

— Краще. І для тебе також усе зміниться на краще.

Вона зиркнула на Вінсона, який витирав тарілки.

— Мої батьки в Норвегії, вони надто строгі католики. Мій хлопець уособлював усе, що вони ненавиділи. Тож, знаєш, аби продемонструвати свою незалежність, я поїхала за ним до Індії.

— А він що робив у Індії?

— Ми мали поїхати в ашрам, та коли дісталися Бомбея, то далі вже не їхали.

— Він уже тут бував?

— Кілька разів, так. Тепер я вже знаю, що то було заради наркотиків. Щоразу.

— Але тобі боліло, коли він помер. І ще й досі болить, правда ж?

— Я не була закохана, але він мені дуже подобався, і я справді намагалася піклуватися про нього.

— А як щодо Вінсона?

— Гадаю, що починаю закохуватись у Стюарта. Це вперше я відчуваю таке до когось. Але я не дозволяю собі до нього наближатися. Не можу. Знаю, що він цього хоче, і я також, але не можу.

— Ну...

— А як це переживаєш ти? — зажадала почути вона, аж широко розтуливши рота.— Як ти знову віднайшов зв’язок?

І як же я знову віднайшов зв’язок? Це було гарне запитання для чоловіка, який був за цілу гору від коханої жінки.

— Думаю, що Стюарт виявить щедрість,— поділився я.— Він дасть тобі час оговтатися. Немає куди поспішати. З того, що я бачу, від першої нашої зустрічі він став набагато щасливіший.

— Він міг би бути ще щасливіший,— зітхнула вона.— І я також. З тобою бувало, щоб ти застрягав у спогадах?

— Звісно.

— Так?

— Звичайно. Це природна річ. Ми — емоційні істоти. І це нормально, поки таке стається лише інколи, а не перетворюється на стиль життя. У тебе трапляються спалахи з минулого?

— Так. Я бачу його в своїй уяві, коли перестаю думати. Це неначе мій хлопець і досі зі мною.

— Знаєш, чоловік, з яким ви розмовляли,— мудрець Ідрис, він учора порадив комусь відпустити відлетілого духа, лишивши їжу на тарілці біля річки на поживу для ворон чи мишей.

— Як... це має подіяти?

— Я не фахівець, але, вочевидь, ці вгамовані духи вирушають до наступної частини подорожі.

— Зараз я готова спробувати будь-що. Тільки-но розслабляюсь і перестаю думати, мій хлопець одразу ж з’являється біля мене.