Грегорі Робертс - Тінь гори

Коли ми виїхали на трасу, я швидко й незграбно, неначе закоханий, вихилявся поміж безперервного дорожнього руху. Блудний вітер цілував Карлине волосся навколо моєї шиї. А Карла тислася до мене, її рука лежала на моїх грудях, немов морська зірка, доки ми їхали крізь плями світла, що струменіло з бажання й розчинялося на рекламних щитах вздовж дороги додому.

— Це було довге прощання,— мовила Карла, дивлячись на від’їзд Абдулли від широкого входу до готелю «Магеш».

— Це була довга поїздка,— зауважив я.

— Так, але Абдулла був емоційний. А таке можна побачити не щодня.

— Що я тобі маю сказати, Карло?

— Ти можеш сказати те, чого ще не розповів.

«Гроші Халеда куплять багато зброї»,— прошепотів мені на прощання Абдулла. Це було не дуже емоційно.

— Усе складно,— сказав я.

— І досі не зізнаєшся.

Карла так і сиділа позаду мене на мотоциклі. В одній руці вона тримала сумку, яку віз для неї Абдулла. З іншого боку її рука лежала на моєму стегні. Бодай раз я радів, що опинився з іншого боку.

— Знаєш,— радісно видав я,— мені це подобається.

— Усе одно не зізнаєшся.

— Але мені це все насправді подобається.

— Що?

— Сидіти тут, на мотоциклі, й ось так розмовляти з тобою.

— Ми не розмовляємо.

— А думаю, що розмовляємо — фактично.

— Про щось мовчати не кваліфікується як розмова, фактично чи як завгодно.

— Ну, може, це розмова навспак.

— Але вона рухається уперед.

Запала коротка тиша. Вулиця навколо нас була чиста й вільна. Буря вже минула, і свіжі мусонні вітри охолоджували узбережжя позаду нас.

— Знаєш, я маю сказати, що збіса класно так з тобою розмовляти.

— Ну, коли так, то хіба мотоцикл є обов’язковим атрибутом цієї розмови?

Я заглушив двигуна.

— То що саме тобі так подобається? — поцікавилася вона.— Що ми так близько одне до одного чи що я не можу роздивитися твоє обличчя?

— Що я не можу роздивитися твоє обличчя. І... що ми так близько одне до одного.

— Я так і думала. Агов, почекай-но хвилинку. Проблема в моєму обличчі?

— Узагалі-то, в твоїх очах,— сказав я, дивлячись на людей, автомобілі та кінні візки, що рухалися перед готелем.

— Моїх очах, дійсно?

Я відчував вібрації голосу скрізь, де її тіло торкалося мого.

— Якщо я не можу бачити твої очі — це неначе ми граємо в шахи і ти саме втратила ферзя.

— Справді?

— О так.

— І я безсила й беззахисна?

— Не беззахисна, але точно вразлива.

— Вразлива?

— Це протилежність всесильності.

— І це тебе заводить?

— Щось таке.

— Бо тобі подобаються вразливі жінки?

— Звісно ж, ні. Це тому, що, дивлячись тобі в очі, я почуваюся, неначе ми граємо в шахи і мій супротивник має одного ферзя, а потім чотири ферзі, вісім ферзів, шістнадцять ферзів...

— У мене аж шістнадцять ферзів під час цієї гри?

— О так. Усі зелені. Шістнадцять зелених ферзів. І просто зараз я їх не бачу, під час цієї мотоциклетної розмови. І я в екстазі. Це звільняє.

Запала пауза. Вона тривала недовго.

— То це властивість цієї мотоциклетної розмови?

— Це просто факт. І нещодавно виявлений факт, узагалі-то. Поки ти сидиш тут отак, усі твої ферзі замкнені в коробці, Карло, і я в екстазі.

— Ти — довбонутий, знаєш це?

— О так.

— Мої очі — це нічого такого,— за хвильку запевнила вона з неприхованим збентеженням у голосі.

— Ну, твої очі й серце за ними є всім для мене.

Вона замислилася, може, і про це.

— Ні, моя воля — це все.

Вона повторила останнє слово, неначе виштовхуючи його крізь своє тіло.

— Все.

— Я підтримую тебе й Ідриса в питаннях волі, але сам цікавлюся її спрямуванням.

Вона обперлась ліктями на мою спину.

— Перебуваючи у в’язниці,— повільно запитала вона,— ти коли-небудь втрачав волю?

— А випадки, коли тебе приковують до стіни й гамселять до втрати тями, рахуються?

— Можливо. Та коли це відбувалося, ти втрачав силу волі? Її коли-небудь забирали в тебе?

Я замислився. І знову я не розумів напрямку нашої розмови й не знав, чи сподобається мені кінцевий пункт призначення. Але її велике запитання мало маленьку відповідь.

— Так. Можна сказати, що так і було. На деякий час.

— У мене теж відбирали силу волі,— розповіла вона.— Я краще піду на вбивство, аніж дозволю цьому повторитися. Я вже вбила чоловіка, який це зробив, щоб завадити повторенню такого з якоюсь іншою жінкою, десь у іншому місці. Я більше ніколи не дозволю забрати в мене силу волі.