— Це зайняло дуже багато часу — чотирнадцять мільярдів років, щоб у цій частині всесвіту виникла свідомість, просто тут, здатна на розуміння та розрахунок, і ще чотирнадцять мільйонів років зайняв сам розрахунок. Ми не маємо права просто викинути геть ті чотирнадцять мільйонів років. У нас немає морального права марнувати, шкодити чи вбивати цю свідомість. І ми не маємо права відмовитися від її сили волі — найдорогоціннішої та найчарівнішої речі у всесвіті. Ми зобов’язані навчатися, вчитися, ставити під сумнів, бути справедливими, чесними й позитивними громадянами. І найголовніше, ми зобов’язані вільно об’єднати нашу свідомість з будь-якою іншою вільною свідомістю задля спільної любові.
Згодом я чув ту промову багато разів від Ідриса, а також її модифіковані версії від кількох його учнів, і всі версії були цікаві. Мені подобався розум Ідриса, але те, що він сказав одразу після тієї першої промови, дозволило вподобати й самого чоловіка.
— Давайте обмінюватися жартами,— запропонував він.— Я буду перший. Я чекав увесь день, щоб це розповісти. Чому дзен-буддист тримав у своєму холодильнику порожню пляшку молока? Хто-небудь? Ні? Здаєтеся? Вона була для гостей, які пили чорний чай!
Ідрис і учні почали сміятися. Абдулла розреготався, щасливо й вільно,— я не бачив такого за всі роки нашого знайомства. Я намалював той сміх на стіні свого серця. І у свій невеличкий простий спосіб я полюбив Ідриса, бо він звільнив те щастя в моєму суворому другові.
— Гаразд, гаразд, моя черга! — захоплено мовив Арджун, підіймаючись, щоб розповісти жарт.
Учні по черзі розповідали свої жарти. Я пішов, прокладаючи шлях крізь ряди учнів, щоб приєднатися до Карли на краю плато.
Вона занотовувала лекцію Ідриса, але без записничка. Вона робила нотатки на своїй лівій долоні.
Довгі речення огортали руку, пролягаючи по кожному пальцю аж до нігтів, і знову назад до кісточок, а потім на інший палець.
Слова продовжувалися на долоні, доки вся шкіра на руці й пальцях не була вкрита павутинням з букв, наче малюнки хною на руках бомбейської нареченої.
То була найсексуальніша річ, яку я бачив у своєму житті: я ж письменник. Нарешті я знайшов у собі силу відвести погляд і подивитися на ліс, що вже задихався від важкого набряку хмар.
— То ось чому ти просила мене пожартувати,— озвався я.
— Це була одна з причин,— відповіла Карла, зводячи очі й дивлячись уперед.— Він каже, що одна з безперечних ознак фанатиків — це те, що у них відсутнє почуття гумору. Тож він змушує нас сміятися принаймні один раз на день.
— Ти на це купуєшся?
— Він нічого не продає, Ліне. Ось чому він мені до вподоби.
— Гаразд, що ти про нього думаєш?
— А хіба має значення, що я думаю?
— Усе в тобі має значення, Карло.
Ми зустрілися поглядами. Я не міг зрозуміти, про що вона думає. Я хотів її поцілувати.
— Ти розмовляв з Ранджитом,— сказала вона, насуплено вивчаючи мої очі.
Я перестав думати про поцілунок.
— Він говіркий, твій чоловік.
— Про що він говорив?
— А про що він міг зі мною говорити?
— Не грай зі мною в ігри!
Говорила вона м’яко, але голос звучав, наче крик пійманої тварини. Потім Карла заспокоїлася.
— Що конкретно він тобі сказав?
— Дай відгадаю,— мовив я.— Ви з Ранджитом робите це з людьми заради забави, правильно?
Вона посміхнулася.
— Ми з Ранджитом маємо особливе взаєморозуміння, але не щодо всього.
Я посміхнувся.
— Знаєш що,— сказав я.— До біса того Ранджита.
— Я б з тобою погодилася,— мовила вона,— якби не думала, що колись можу до нього там приєднатися.
Вона перевела погляд на хмари, що пінилися над далеким містом, і на першу зливу, яка клекотала й шуміла на узліссі.
Я був збентежений, але це саме почуття здебільшого і приходило під час розмови з Карлою. Я не знав, чи вона каже про якісь особисті речі в їхньому житті з Ранджитом, чи про нас. Якщо вона говорить про Ранджита, то я не хотів цього чути.
— Сильна буря,— зауважив я.
Карла мерщій обернулася до мене.
— Це сталося через мене, хіба ні?
— Що сталося через тебе?
Вона похитала головою, а потім знову втупилася в мене. Її зелені очі були єдиною яскравою річчю на планеті з сірим небом.
— Твоя розмова з Ранджитом,— зронила вона, раптом ставши рішучою та прямою.— Він хвилюється за мене, і це ясно. Але суть у тому, що саме йому потрібна допомога, а не мені. Якраз він у небезпеці.
Вона дивилася мені в очі, намагаючись прочитати думки. Я ж читав у її погляді те, що здавалося чистим і чесним занепокоєнням через свого чоловіка. Якимось чином це ранило мене більше, ніж гиря Конкенона.
Читать дальше