Грегорі Робертс - Тінь гори

— А ви раді його таким бачити?

Вони обоє витріщилися на мене.

— Та ви що!

Вони продовжували на мене витріщатися.

— Гаразд, гаразд,— здався я.— Може... може я просто хочу повернути старого друга. Ви за ним не сумуєте?

— Халед тут, Ліне,— запевнив Абдулла.

— Але...

— Прибережи сили для підйому,— порадила Карла, повертаючись на стежку.— Ви, гангстери, колись замовкаєте?

Ми підійшли до підвищення біля перших печер, і Карла повільно побігла. Коли ми дісталися крутого підйому, вона ще й досі була попереду.

Почавши підніматись угору, я не міг не витріщатися на піщані вигини її тіла, окреслені підйомом.

«Чоловіки — собаки,— колись сказав мені Дідьє,— без манер».

— Ти що — витріщаєшся на мій зад? — здогадалася вона.

— Боюся, що так.

— Пробач йому, Карло,— мовив Абдулла, щоб прикрити чуже сум’яття.— Він витріщається, бо ти рухаєшся, неначе мавпа.

Карла розсміялася, схопившись за лозу біля стежки, щоб утриматись на місці. Той голосний щирий сміх линув крізь верхівки гілок, що підіймалися разом зі скелею. Карла витягнула одну вільну руку, щоб застерегти Абдуллу не говорити ні слова, поки не закінчиться напад сміху.

— Дякую, Абдулло,— нарешті вимовила вона.

— Звертайся.

Отак сміючись і жартуючи, ми, троє вигнанців, піднялися на гору, яка мала змінити всі наші життя навіки.

Коли ми дісталися на вершину, нам вистачило часу лише освіжитися. Карла переодягнулась у небесно-блакитний сальвар-каміз і приєдналася до нас, щоб пообідати. Поївши, ми дізналися, що Ідрис уже на горі. Я повернувся до Крутого схилу, але всі інші спрямували свої погляди на печери.

— Є інший шлях на цю гору? — запитав Карлу я.

— Завжди є інший шлях на будь-яку гору,— промуркотіла вона.— Усі це знають.

— Га-аразд.

За кілька секунд на шляху, що проходив біля печери для жінок, з’явився старший чоловік, що, мабуть, був Ідрисом. Він стояв разом з молодиком. Обоє були одягнені в білі курти й небесно-блакитні ситцеві штани. Молодший, на вигляд іноземець, повісив на плече мисливську гвинтівку.

— А хто це зі зброєю?

— Силвано,— відповіла Карла.

— А для чого гвинтівка?

— Щоб відлякувати тигрів.

— Тут є тигри?

— Звісно. На сусідній горі.

Я хотів дізнатися, наскільки близько сусідня гора, але озвався Ідрис.

— Любі друзі,— кахикнув він.— Це ще той підйом, навіть протоптаною стежкою. Вибачаюся за запізнення. Сьогодні вранці на мене напали сварливі філософи.

Його глибокий лагідний грудний голос гудів у повітрі. Здавалося, що він огортає нас. Це був голос, який утішає, голос, який може м’яко збудити після нічного жахіття.

— Яка в них була дилема, майстре-джі? — поцікавився учень.

— Один з них,— відповів той, дістаючи з кишені хустинку й витираючи лоба,— розпочав дискусію про те, що щастя — це найбільше зло. Інші не змогли виграти суперечку. Тож вони, звісно, стали відчайдушно нещасні. Вони хотіли, щоб я розсудив їхню суперечку.

— І ви зробили це, Ідрисе? — запитав ще один учень.

— Звісно. Але це тривало вічно. Хіба хтось, крім філософів, може так запекло битися проти твердження, що щастя — це добра річ? А потім, коли їхні уми переконалися, що щастя — це добре, раптовий викид усього того накопиченого щастя виявився занадто потужним. Вони втратили контроль. Хтось із вас бачив істеричних філософів?

Учні перезирнулися.

— Ні? — підохотив Ідрис.— Я теж. І вам урок. Що слабшим є ваш зв’язок з реальністю, то небезпечнішим стає світ. З іншого боку, що більш раціональним є ваш світ, то обережніше потрібно ставити його під питання. Але годі про це, почнімо. Збирайтеся навколо та влаштовуйтеся зручніше.

Послідовники й учні вхопилися за табурети та стільці, поставивши їх півколом біля Ідриса, який опустився у м’яке крісло. Молодик з гвинтівкою, Силвано, сів трохи позаду і праворуч від Ідриса. Він умостився на твердому дерев’яному табуреті, постійно зиркаючи на кожного з нас. Його погляд досить часто зупинявся на мені.

Абдулла схилився ближче до мене.

— Італієць з гвинтівкою, Силвано, спостерігає за тобою,— прошепотів він, трохи повернувши голову.

— Дякую.

— Нема за що,— серйозно відповів він.

— Бачу, що в нашому невеличкому дослідницькому гурті з’явився новий учасник,— мовив Ідрис, дивлячись на мене.

Я обернувся перевірити, чи не дивиться він на когось іншого.

— Радий бачити тебе тут, Ліне. Хадербгай часто про тебе розповідав, і я дуже радий, що ти зміг прийти.