Грегорі Робертс - Тінь гори

Я хотів побачити Лайзу і пересвідчитися, що вона була в безпеці. Я хотів зустрітися з Дідьє, щоб дізнатися про наслідки стрілянини в «Леопольді». Хороші причини для того, щоб піти. Але я боявся провести ще більше часу з Карлою. Я не бачив цю жінку майже два роки, але під час поїздки назад до Міста-Острова вона була до мене ближче, ніж крила на спині. І це була Карла, тож не буде легкого вирішення цієї ситуації. Вона хотіла, щоб її чоловік прожив ще бодай кілька місяців; це було холоднокровно, але мені було байдуже. Карлі завдавали болю, а вона завдавала його у відповідь, але я знав, що в цій жінці немає нічого поганого і що вона не зашкодить Ранджиту чи комусь іншому без вагомої на те причини. Вона була занадто сильною для власного світу, і мені це подобалося, а ще я думав, що коли ще раз погляну Карлі в очі, то не матиму мужності піти.

— Матиму за честь супроводжувати тебе на вечірку, Карло,— заявив я, дивлячись уперед.

— Матиму за честь бути там з тобою, Шантараме. Ходімо вже. Хочу перевірити, чи ти танцюєш так само, як їздиш, або їздиш так само, як і танцюєш.

Я припаркувався під дашком біля входу до готелю, а коли повернувся до Карли, то на мене дивилися всі шістнадцять ферзів. Я застиг на місці.

— Усе гаразд? — мовила вона.

— Звісно, а що?

— У тебе такий вигляд, неначе хтось наступив тобі на ногу,— зауважила вона.

— Ні, зі мною все гаразд.

— Точно?

— Так,— сказав я, збентежено відвернувшись.— Усе гаразд.

— Ну добре, ходімо на вечірку. Там буде вдосталь людей, які топтатимуться по наших ногах.

Проминувши фойє, ми знайшли в щасливий ліфт і поїхали до пентгаузу.

— Щоразу як перед носом зачиняються двері ліфта,— розповіла вона, коли зачинилися двері ліфта,— я хочу випити.

Двері відчинилися посеред неабиякої пиятики. Гості перекочували з переповнених номерів у коридори, де вони сиділи групами або совалися туди-сюди, регочучи й галасуючи.

Ми зайшли всередину та знайшли Близнюка Джорджа, який танцював разом з Дідьє під музику, голоснішу за вереск. Дідьє начепив на голову скатертину, тримаючи її краї в зубах, неначе жінка з хустиною.

— Ліне! Карло! Врятуйте мене! Я дивлюся, як танцює англієць. Мені боляче.

— Французький мерзотник,— обізвався Близнюк, щасливо регочучи.

Він у буквальному сенсі переживав найкращу мить свого життя.

— Ходімо, Ліне, Карло! Потанцюйте зі мною! — заволав Дідьє.

— Я шукаю Лайзу! — крикнув у відповідь я.— Ти її бачив?

— Не... останнім часом,— відповів Дідьє, допитливо насупивши на мене брови, а потім обернувшись до Карли і назад.— Можу сказати, що... не... останнім часом.

Карла нагнулася, щоб поцілувати його в щоку. Я поцілував його в другу щоку.

— Агов! Я теж так хочу! — зарепетував Близнюк, підставляючи щоку Карлі, яка подарувала поцілунок і йому.

— Я дуже радий бачити вас обох! — крикнув Дідьє.

— Навзаєм! Дідьє, знайдеш хвилинку?

— Звісно.

Я залишив Карлу з Близнюком і пішов за Дідьє до коридору. Ми перетнули потік у коридорі, пробираючись по вільних місцях на килимі, обходячи чисельні гурти людей, які палили, пили та сміялися досхочу.

Дідьє відчинив двері до одного з сусідніх номерів, використавши власного ключа, і провів мене всередину.

— Дехто з цих гульвіс не знає меж,— сказав він, замикаючи двері.

Вітальня була гарно обставлена, але незаймана мешканцями. На письмовому столику стояла таця, на якій були пляшка бренді та два келихи. Дідьє запропонував випити.

— Ні, дякую. Але я б розділив з тобою косячка, якщо є.

— Ліне! — зойкнув він.— Коли це ти бачив Дідьє без косяка?

Він налив собі бренді, скориставшись «правилом великого пальця», вибрав тоненького косячка зі свого латунного портсигара, запалив його й передав мені. Поки я затягався, він підняв склянку для тосту.

— За пережиті битви,— проголосив він, роблячи ковток.

— Як Лайза?

— Вона пречудово. Вона щаслива, думаю.

— Де вона зараз?

— Вона була в мене, але кілька годин тому пішла,— відповів він, допиваючи бренді.— Вона повідомила, що повертається додому.

— Наскільки погана була ситуація після нашого з Абдуллою від’їзду?

— Ну, я б не повертався до «Леопольда» ще деякий час, навіть з моїм впливом.

Мої думки повернулися до бійки в «Леопольді» і до миті, коли Конкенон роздовбав голову полеглого сикхського метрдотеля свинцевою гирею.

— Дгірендра добре отримав. Він хороший чоловік. Як він?

— Оговтується. «Леопольд» без нього вже не такий, але життя продовжується.