Анна Edelweiss - На кучерявих берегах Бугу

– Доброго дня! Мені здається, ви трохи здивовані?

Він промугикав щось незрозуміле. Жінка знову посміхнулась і торкнулася його руки. Він здригнувся, ніби вдарений током.

– Я розумію ваше здивування, але ви даремно хвилюєтесь, – продовжувала вона. – Я давно за вами спостерігаю і знаю, що зараз вам тяжко. Але легкого шляху не буває. Тим більше в мистецтві. Кожен мусить в цьому житті зустрітися з істиною. Та не всім це вдається. Щоб знайти Істину, треба, перш за все, знайти себе і потоваришувати з самим собою, як це не складно. Гармонія є провідником до Істини. Тому я хочу допомогти вам, хочу стати посередником між вами і вашим мистецтвом. Втрачати надії не треба. Просто митець, який живе в вас, утомився. Йому потрібен відпочинок. Дозвольте йому це. Потім він вам віддячить. А поки що я хотіла б подивитися на ваші картини. Ви дозволите це зробити?

– Так, звичайно, – нарешті він спромігся щось сказати. – Але… всі мої картини… вдома, а моє помешкання зараз… не в найкращому стані…

– Не турбуйтеся про це! Я не вибаглива. То що, ходімте?

– Авжеж…

Вони вийшли з кав’ярні. Незнайомка спиралася на його руку, і те місце, де лежала витончена, аристократична рука у білій рукавичці, ніби горіло вогнем. Він ішов, боячись навіть подивитися на цю дивну жінку.

– Здається, вас звати Ігорем? – мовила вона перша.

– Так.

– Гарне ім’я, княже… А мене – Зоряна.

Він нарешті наважився поглянути на супутницю.

– Знову бачу подив на обличчі…

– Але ваше ім’я дивовижно підходить до ваших очей.

Жінка таємничо посміхнулась.

– Ви вже маєте ялинку? – продовжила вона по хвилині.

– Мушу зізнатися, що ні.

– Тоді ми зараз все владнаємо.

Вони зайшли у крамницю, придбали цілу купу ялинкових прикрас, а по тому купили зелену пухнасту красуню. І поки йшли додому, він відчув полегшення. Хотілося отак йти і йти пліч-о-пліч, відчуваючи дотик руки прекрасної незнайомки, ловити її флюїди і ні про що більше не думати. Хотілося залишитися в цій миті назавжди.

За кілька хвилин вони підійшли до будинку.

– Ось тут я живу. Але ще раз перепрошую… Все сталося так несподівано…

– Будь ласка, не турбуйтеся. Все гаразд.

Він відчинив вхідні двері, пропускаючи панну вперед. Піднімалися темними сходами на третій поверх. Він підтримував її за лікоть, а обличчя палало вогнем сорому за кімнатний безлад: «Це ж треба так вляпатися! Маєш, телепню! Ведеш таку красуню у цей смітник! Нехай це стане тобі наукою!».

Скоро підійшли до його помешкання. Він довго нишпорив у кишенях пальто, шукаючи ключі, а від того ще більше нервував. Нарешті знайшов. Двері відчинилися, і він запросив жінку досередини. Поставивши у кутку ялинку та забравши від незнайомки коробки з ялинковими прикрасами, повів гостю до кімнати. Запропонував сісти, та вона відмовилася, попрямувавши просто до картин, що стояли безладною купою під стіною. Вона взяла одну з них, потім другу, третю… Він мовчки спостерігав біля столу, намагаючись за найменшим порухом м’язів її обличчя вгадати реакцію.

Нарешті вона переглянула картини і спрямувала свій погляд на нього:

– У вас талант. І неабиякий. Я відчула це з першої картини. А нинішні творчі негаразди тимчасові. Не треба впадати у відчай. Дайте відпочити вашому Рафаелю. Мине якийсь час, і вам знову захочеться працювати. Повірте мені, з багатьма митцями траплялося подібне. Але криза минала, і вони знову поверталися до життя. Криза завжди переслідує митця, бо він (пам’ятайте!) – у вічному пошуку. А тепер скажіть, де ви плануєте зустрічати Новий рік?

Його пальці почали нервово перебирати пензлі на столі:

– Удома…

– До вас мають прийти друзі?

– Ні, – він одвів очі вбік. – Я вже досить давно з ними не бачився.

– То ви хочете святкувати насамоті?

– Так… Але ні, – він спохопився. Відчув, як хтось із середини підказував: «Ну ж бо, давай, запроси! Не будь таким дурнем. Адже раніше ти не боявся запрошувати своїх подружок. Давай…». – Чи могли б ми зустріти сьогоднішнє свято разом? – В голову вдарила гаряча хвиля.

Її очі зблиснули міріадами зірок, а на чітко окреслених устах заграла посмішка.

– Гаразд. Зустрінемо разом.

Він не міг повірити! Його серце несамовито калатало, а рука так здавила тюбик із фарбою, що той тріснув, і жовтий кадмій поліз крізь пальці тоненькою цівкою просто на стіл. Врешті-решт він спам’ятався і підніс руку до очей: фарба лишила на ній якийсь абстрактний малюнок. Він перевів погляд на незнайомку і обидва враз засміялися.