Андрей Любка - Любка Андрій. Карбід

— Як?

— Не він це вигадав, але він здійснив. Хтось якось вийшов на нього і запропонував попрацювати на Діму Клана. Як йому пояснили, на Євробаченні половину голосів дає журі, а половину — міжнародна публіка есемесками. А оскільки у нас тут є покриття румунських, угорських, словацьких і польських операторів, то ми звідси можемо проголосувати від імені всіх цих країн. Йшлося про те, щоб купити в цих країнах величезну кількість сім-карток, по двадцять-тридцять тисяч, а потім найняти тут «уболівальників», кожен з яких у потрібну мить висилатиме з двох телефонів есемески за потрібного виконавця. Голосування триває сорок хвилин, одна людина з двох телефонів, змінюючи сім-карти і надсилаючи з одної по 15-20 повідомлень, за цей час могла близько чотирьохсот разів проголосувати за свого улюбленця Діму Клана. Що ця людина й робила. Наш Ігор привіз із Ужгорода майже п'ятсот студентів, запаркував автобуси біля кордону, роздав телефони й сім-карти, у потрібний час подав знак — і вуаля: десятки тисяч есемесок за Діму Клана полетіли на Євробачення. Потім, наприклад, угорці ще довго дивувалися, з якої радості їхня країна поставила найвищий бал незнаному у них російському співакові. І так було з усіма країнами, тож Діма Клан на хвилі ним же проплаченої міжнародної любові й переміг на конкурсі, — задоволений ефектом, який справила ця розповідь, Ікар зверхньо усміхався.

— Нічого собі! — підняв брови Геній Карпат.

— Ох уже ці москалі, хитрі шахраї. Тому нам і потрібна євроінтеґрація, геть від Москви! — виснував своє Тис.

— Знову, — Золтан Барток поблажливо глянув на Тиса. — Але історія справді вражає, погоджуюся. Афери такого масштабу можливі лише в Закарпатті!

— Ну, звісно, Закарпаття з нашим географічним розташуванням і кордонами тут важливе, — погодився Ікар. — Але, наскільки мені пояснював Ігор, проект діяв і в інших країнах. Скажімо, був спеціальний літак, яким студентів зі Львова повезли в Іспанію, де вони проголосували з готелю. Інші потрапили в Латвію, ще інші — у Францію. Це був грандіозний проект. І наш Ігор його блискуче втілив.

— Вражає, вражає, — замислено сказала Уляна Крук. — Думаю, його негайно треба залучати й до нашого проекту, хай робить, у такого точно все вийде!

— Нема що й думати, ми мусимо його взяти, він нам потрібен, він для нас створений! Так що, Ікаре, бігом їдь до нього і домовляйся! Це і є наш вихід! — засяяв мер. — Заперечень немає?

— Я за, — підтримав Геній Карпат.

— І я. По-моєму, це можна й обмити, — сказав Тис і почервонів.

— Золоті слова, золоті слова! Не можна, а треба! — заметушився мер. — Зоє Леоніднівно! Дорогенька наша, заходьте хутенько, такі люди чекають! Несіть усе!

За столом під дубом на центральній площі Ведмедева сиділи Золтан Барток, Дохторка, Ікар, Мірча і Тис. Спека стояла неймовірна, здавалося, що й мухи засинають від лінощів під час польоту, жодного подуву вітерця, навіть у тіні було нестерпно. Компанія пила прохолодний квас із великих пластикових стаканів, але й він не надто допомагав. Раптом із тунелю випірнула кучерява голова молодика приблизно двадцяти п'яти років, він спритно виліз по драбині й підійшов до столу. Це був Ігор Лях. За ним із віка ями виліз його кремезніший брат Йосип, одягнений у синій робочий комбінезон. Чоловіки підсіли до столу.

— Щось тут смердить безбожно, ніби хтось насрав! — скривився Йосип, принюхуючись.

— Та це мухи все, — відмахнувся Ікар.

— Ні, кажу ж, тут хтось наклав добрячу купу, — продовжував, принюхуючись, звужувати ніздрі Йосип. Тис почервонів і дивився в свій квас.

— Та облиш, це пусте, — владно припинив обмін враженнями міський голова. — Ну що скажете, хлопці?

— Коротко кажучи, ми беремося, — вступив у розмову Ігор, витираючи рукавом губи після пінистого квасу, — але тут треба все переробити.

— Такого дилетантства я зроду не бачив. Добре, що Ичі не вбило на перших метрах, його ж могло просто засипати, як у могилі. Думаю, це цей дубисько коріннями втримав землю, врятував від обвалу, а то вся площа мала шанси завалитися, — зневажливо докинув Йосип.

— Ну так, Йося має рацію, — почекавши, доки закінчить брат, продовжив Йося. — Учора, говорячи з Ікаром, ми перевірили на картах у Ґуґлі: всього, щоб дістатися безпечного місця в Угорщині, нам потрібно прорити 700 метрів, суха відстань до кордону — 480 метрів, але одразу на граничній лінії виходити назовні небезпечно. Чесно кажучи, Ичі б ніколи не закінчив тунель такої довжини до осені, самотужки це неможливо. Ну, і найважливіше: так копати не можна, це гра в дитячі забави, такий тунель обвалюється після першої серйозної зливи. Стіни й стелю такої конструкції треба укріплювати, до того ж робити це слід не балками й дошками, а бетоном. Але заливати треба рік, це нам не підходить. Є й інший метод, про нього я розповім згодом. Загалом же моя позиція така: те, що вже є, потрібно засипати, саму яму поглибити до п'яти метрів, і аж потім починати рити.