Андрей Любка - Любка Андрій. Карбід

За столом у кабінеті мера зібралися Золтан Барток, Ікар, Геній Карпат, Дохторка і Тис. Відбувалася екстрена нарада.

— То ти кажеш, що він може так і рік пролежати, розбудити це ледащо не вдається ніяк? — недовірливо запитав міський голова Ведмедева в Уляни Крук.

— Ні, не вдається, від нас тепер нічого не залежить. З коми виходять спонтанно, — була її відповідь.

— То я летів сюди з моря, щоб просто почути цю інформацію, по телефону не можна було сказати? — з докором у голосі сказав мер, свердлячи поглядом Ікара.

— Так а що, ми ж не знали нічого, він уже третю добу лежить, я також ось приїхав, був в Угорщині, термальні басейни, всі діла, але як тільки подзвонили — відразу примчав! — виправдовувався Ікар.

Зненацька двері кабінету відчинилися, спочатку в них виник піднос із блюдечками, на яких червоніли квашені помідори, а за ним усередину прослизнула й Зоя Леонідівна.

— Нічого нам не треба, це ділова зустріч, вийдіть негайно, зачиніть двері і нікого сюди не впускайте! — спересердя аж рявкнув мер.

— Та я лише...

— Двері, кажу, закрий! — вилучивши очі, процідив крізь зуби Барток.

Секретарка вийшла, і на хвилину запала мовчанка, оскільки ніхто не хотів стати наступною жертвою розлюченого міського голови. А той перевів подих і, ніби нічого не сталося, продовжив благеньким голоском:

— Недарма таки я прилетів, а то ви тут такого начудити можете, що й до тюрми доведете. Чому копача ми переховуємо, чому ним займається не нормальний лікар, а патологоанатом? Уляночко, ти знаєш, як я тебе люблю, але в цій ситуації треба було знайти фахівця. Нам же залежить на результаті. Ветеринара не було? — глумливо, але по-доброму запитав Золтан Барток.

— Нікого не було. А рішення треба було приймати у гу ж хвилину. Тому я думаю, що вчинив правильно. Ви всі пороз'їжджалися, а що ми з Тисом могли? Уляна Дмитрівна — чудовий фахівець, до того ж також зацікавлена в успіху нашого проекту, — вступив у розмову Геній Карпат.

— Не заперечую, наша Уляночка взагалі з усіх боків чудова, — відпустив мер масний жарт. — Тільки що нам тепер робити, чекати воскресіння цього гробаря?

— Тому ми й зібралися тут, щоб усе обговорити й прийняти спільне рішення, — спробував перевести розмову в конструктивне русло Ікар.

— Повторю ще раз: Ичі може оклигати сьогодні, а може й через сім років. Він лежить у мене вдома на апараті підтримки життєдіяльності, це все, що я можу зробити. Медицина тут безсила, — Дохторці також хотілося серйозного обговорення, а не криків і лементу.

— Гаразд, то в кого які є пропозиції, що нам робити у цій ситуації, заморожувати проект? — Золтан Барток питально огледів усіх присутніх.

— Ні в якому разі! — спохватися Тис. — Ми не можемо, це вже не лише наш проект, від нього залежить доля України! І Європи!

— А цей весь час — одної і тої самої, — скептично зітхнув мер. — Я ж і питаю: що робити?

— Ну, не знаю, але просто так облишити цю справу й забути — не можна. Мені здається, що ми самі маємо взятися за роботу. Кожен виділяє один день — і працює. Скажімо, завтра міг би копати Ікар, післязавтра — Мірча, потім — ви, пане Золтане, і так по черзі. Я б носив їсти, а Уляна Дмитрівна видавала б усім вітаміни. Ну, бо не буде ж вона копати, — запропонував Тис.

— А чого це ти носитимеш їсти, а не копатимеш? Це ж ти все вигадав, а коли копати — пас? — запитав Мірча.

— Та що з мене візьмеш, я ж нічого не годен, ото навіть Ичі витягнути сам не зміг. Якщо я копатиму, то це справа на віки вічні, — розвів руками учитель.

— Ні, це не ідея, а гівно. Гів-но. Де це таке було, щоб міський голова сам копав, та ще й у центрі міста? Ви знущаєтеся з мене чи що? Роботу мають робити професіонали, професіонали, професіонали, — згадав Золтан Барток пораду політтехнологів.

— Я теж думаю, що мають робити професіонали. Якщо ви справді хочете мати тунель уже восени цього року, то копачі могил вам не допоможуть. Треба фахівців, тоді все буде швидко і без геморою, — закинувши ногу на ногу, сказала Дияволиця.

— А де цих професіоналів узяти? Може, дамо оголошення в газету? Чи стовпи об'явами обклеїмо? — поцікавився мер, терпіння якого вже балансувало на межі.

— Я б міг допомогти, якраз скоро має прибути нова партія пакистанців, от і можна їх переконати рити тунель, а не йти через гори й ліси. Так усі будуть задоволеними: платити їм не треба, розбовкати вони нікому не можуть, бо самі усіх бояться, до того ж у них буде мотивація робити роботу швидко, адже цей тунель і виведе їх у Європу, — сказав Геній Карпат і схрестив руки на грудях.