Анджей Збих - Ставка більша за життя. Частина 1

Клосс вирішив іти пішки. Щоправда, далеченько, але він любить ходити. Коли хоче над чимось подумати, щось добре обміркувати, вирішити, іде на прогулянку. Сьогодні він має кілька справ, які мусить розв’язати.

Він почував себе добре й легко, йому було приємно, що сніг рипить під ногами, вщухла хуртовина і бліде січневе сонце виглянуло з-за хмар. Він почував би себе ще краще, якби не оте невиразне передчуття загрози. “У тварин є інстинкт, який попереджує їх про небезпеку. Невже й у мене за ці чотири роки, — думав Клосс, — виробилась така ж остережлива система?” Він хотів би знехтувати цими побоюваннями, відкинути їх геть, бо вони суперечать його натурі, адже він любить, щоб усе було просто і ясно. Але досвід вчить, що не можна легковажити навіть цими, ледь відчутними побоюваннями.

Це почалося ще вчора після обіду, як прийшла Едита. Він чекав на неї й трохи боявся, зовсім недаремне. Було так, як і мусило бути. Ввечері вона просто спитала:

— Ти хочеш, щоб я лишилася в тебе?

Потім довго мовчали обоє. Він дивився на дівчину, що лежала обіч нього, радий був, що вона гарна, на кілька годин забув про війну, про небезпеку, яка йому загрожувала, відчував довір’я дівчини і мріяв віддячити їй тим самим, хоча знав, що це неможливо. Коли вона прокинулася серед ночі й зони обоє закурили, він несподівано для себе почав декламувати вірш, що не сходив у нього з думки:

Мало не впав я у розпач:

Сил бракувало мені…

— Це Гейне, — сказала Едита. — Ти знаєш вірші Гейне?

— Звісно, — збентежився тоді Клосс, ніби спійманий на гарячому. — Це лишилося в пам’яті, певне, ще зі школи, — відповів він і почав гарячково лічити роки, щоб переконатися, що Ганс Клосс міг знати ці вірші зі школи. На щастя, міг. А втім, Едиту це не цікавило.

— Мама любить ці вірші. Вона не віддала Гейне — пам’ятаєш, тоді, як палили книжки.

— На твою гадку це дуже погано? — запитав він.

— Не знаю, — відповіла вона, — сама не знаю. — І Клосс повірив їй: вона не знала.

Потім, коли Едита знову заснула, він проклинав себе, що втратив почуття самоконтролю. Офіцер абверу Ганс Клосс міг знати зі школи вірші Генріха Гейне, але не повинен їх читати.

Може, тоді він уперше відчув цю небезпеку, суті якої не може збагнути, але знає, що вона існує. Так, він дуже хотів би бути відвертим з нею. Ця потреба назріла в нього за стільки років брехні, лицемірства й Маскування. Але не може. Мусить витримати. “Скажу їй після війни, — подумав Клосс, — ніби не було нічого простішого на світі, як зізнатися в тому, що всю війну він був смертельним ворогом її фюрера, якого вона, коли навіть не любить і не захоплюється ним, то визнає за свого”.

А може, він відчув цю загрозу ще раніше, учора ввечері?

— Едито, зготуй щось на вечерю, — попросив Клосс, виставивши перед нею всі домашні запаси, — мені треба ще дещо зробити.

Вона не перечила, знала, що так і треба, не питала, куди йде її Ганс і які справи йому необхідно владнати, — це були його чоловічі справи, в які вона, як справжня німецька жінка, не хотіла втручатися, а може, просто думала, що вони стосуються війни, а їй так не хотілося сьогодні думати про війну.

Бартек чекав на нього, як завжди, в темній кімнатці за крамничкою годинникаря і смоктав свою смердючу самокрутку. Вони підготували операцію на друге січня, дістали якісь англійські міни, що, певне, діють безвідмовно. Бартек був оптимістом, вірив в успіх цієї операції, наперед тішив себе думкою, що в повітря разом з віадуком злетить транспорт, позначений криптонімом “Е-19”, а всякий транспорт з позначкою “Е” надходив з Руру — отже, ясно було, що це зброя й боєприпаси. Вони обговорили подробиці: операція почнеться о двадцять другій годині п’ятдесят вісім хвилин, за сім хвилин до наближення ешелону (“Аби тільки не запізнився”, — молитовно склав руки Бартек). Щоб відвернути увагу, за півгодини до цього окремий загін нападе на поліцейський пост у Грудках. Клосс схвалив це рішення. До Грудок сім кілометрів, отже, стрілянину почують, але дорога погана і дістануться туди не швидко. Наостанок Бартек ніби знехотя сказав, що тривога, яку зчинили після зникнення Флоріана, фальшива. Він під час відходу підвернув ногу, але одразу ж, боячись облави, подався вбік, шкутильгаючи, дістався до садиби якихось своїх родичів і там, сховавшись у клуні, пересидів до ранку.

То, може, ця справа так непокоїть Клосса? Коли вчора подзвонив Бруннер і з безцеремонним тріумфом сказав, що спіймали партизана, Клосс був певний, що саме Флоріан потрапив до рук гестапо, і єдине, що він міг зробити, це спробувати вирвати його з лап Бруннера, забрати у в’язницю абверу і якнайдужче заплутати справу, затягти її; Клосс плекав надію, що в метушні перед наступом Флоріанові, можливо, вдасться лишитися живим. Отже, якщо не Флоріан, то хто попався в руки Бруннера? І звідкіля цей тріумф у його голосі? Може, загримали просто якогось селянина, що не має нічого спільного з партизанами? Але ж Бруннер сказав, що спійманий “співає”. І чому Бруннер, який не любить, коли втручаються в його справи, й не ділиться успіхами, згоджується, ба навіть наполягає, щоб Клосс допитав “його” партизана?