Анджей Збих - Ставка більша за життя. Частина 1

Клосс минув вартового, що стояв перед будинком, перейшов навпрошки вулицю й рушив у бік станції. В приміщеннях колишнього товарного вокзалу містилася нині центральна телефонна станція штабу військового угрупування, де чергувала Едита. Коли він постукав, вона сказала “Прошу!”, не повертаючи голови від щита. Обернулася лише через хвилину й побачила його на порозі. Вона не помилилася. Він тривожився за неї, а зараз, зрадівши, що бачить її, не може вимовити й слова. Едита зняла навушники й ступила крок до нього. Тоді й Клосс рушив уперед. Вони зійшлися посередині кімнати. Едита мовчки обняла його за шию.

— Гансе, — мовила вона, — може, це нерозумно, але я найбільше боялася того, що могла вмерти і більше ніколи не побачити тебе. А ти боявся за мене, правда?

— Боявся, Едито, — відповів Клосс, і вперше за стільки часу його голос сам по собі пролунав щиро. Він справді боявся за неї. Вертаючись уночі додому, після того, як попрощався з Брохом і Шнайдером, він марно прагнув затьмарити її образ думками про нові завдання. Клосс не боявся, що йому припала до душі.ця уявна кузина Едита, бо ж не раз протягом цих чотирьох років подобалися різні дівчата, а оскільки й він їм теж подобався, то все виходило просто, без ускладнень. Війна вимагає темпу, скорочує залицяння. “І я не вагався, ніколи не присягався у вірності, — говорив він сам собі, — але й ніколи не втрачав контролю над собою”. Отже, він боявся не, того, що вподобав Едиту Лауш, а того, що вона подобається йому по-іншому. Дивно виходить якось: думаючи саме про неї, він не хотів “воєнних темпів”, бажав, аби найдовше тривало їхнє зближення. Думка, що це безглуздо, що це теж звичайне собі захоплення і з ним треба хутчій кінчати, бо все одно він мусить бути самотнім, адже немає на світі такої жінки, якій би він довірив свою таємницю, — цього разу здалася непереконливою.

Клосс просидів у Едити з годину. Мова зайшла про різні речі, але про вчорашню ніч не згадували. Едита говорила про свою службу, з гумором розповідала про свого останнього начальника, негарного чоловіка й інваліда, що закохався в неї до нестями. Вони не споминали минулого, і Ганс був цим задоволений. Та хоча жодне з них нічого особливого під час цієї розмови і не сказало, обоє знали, що від тої миті, як Клосс зайшов до кімнати і як вони стали мовчки обійнявшись, вони вже не зможуть бути одне без одного. Збираючись іти, Клосс, усміхнувшись, спитав її, що ж вона хотіла сказати йому вчора, але Едита, так само усміхнувшись, різко відповіла, що нічого. А потім, намагаючись пом’якшити цю різкість, запитала, що він робитиме після обіду, бо вона буде вільна й охоче прийшла б до нього.

— Едито, — запитав Клосс, — те, про що ти хотіла мені розповісти, має якесь відношення до цих пострілів? Ти не здогадуєшся, хто міг у тебе стріляти?

— Облиш! — майже крикнула вона, а потім спитала: — Ти не хочеш, щоб я прийшла до тебе?

— Я чекаю, — відповів Клосс, — чекатиму на тебе, Едито. — Він хотів поцілувати її, але саме в цю мить задзвонив телефон, і Едита, наклавши навушники, мала з’єднати штаб корпусу з якоюсь “Незабудкою”.

Штурмфюрер Бруннер старанно відрізав сигару. Перш ніж узяти її в рот, він понюхав, насолоджуючись якусь мить її ароматом. Бруннер був старим, досвідченим гестапівцем, — в поліції він почав служити ще перед тим, як до влади прийшов Гітлер, — і знав, що ніщо так не нервує людей, викликаних на допит, як та затяжна пауза перед першим запитанням. Майор Брох сидів навпроти нього з почервонілими очима: мабуть, цієї ночі погано спав.

“Саме про це я його й спитаю, — подумав Бруннер, — ніщо так не збиває з пантелику, як зовсім невинне перше запитання”.

— Справді, — відповів Брох, — мені не можна пити, але людині важко втриматися.

— Ви пили ще після нальоту? — спитав Бруннер.

— Ми чекали на вас, але трохи випили. Як для мене, то забагато.

— Обов’язки, обов’язки, — гучно засміявся Бруннер і затягся сигарою. — А потім?

— Що потім? — не зрозумів Брох.

— Що ви робили після нальоту?

— Разом з Клоссом і Шнайдером провели наших дівчат. Потім вернулися всі разом. Клосс був стомлений, тож одразу пішов до себе. Я хотів трохи провітритися, тому провів Шнайдера, він мешкає в казармах, що за мостом.

— Коли ви дізналися про замах на панну Лауш?

— Хіба вже точно відомо, що стріляли в неї?

— Ви не відповіли на запитання, майоре.

— Півгодини тому за обідом у казино. Після того я одразу ж повернувся додому, і ординарець доповів мені, що ви мене викликаєте.