Анджей Збих - Ставка більша за життя. Частина 2

Це саме він повторив Арнольдові, коли через кілька хвилин зайшов до нього в квартиру. Старий був стривожений: кульгаючи, він нервово ходив по кімнаті, грюкав шухлядами і переглядав якісь папірці.

— Дивлюся, чи нема чогось підозрілого, — пояснив Клоссу. — Тепер я щовечора переглядаю свої речі. Радіостанції вони не знайдуть, а якщо знайдуть… — Арнольд махнув рукою.

Клосс сів на ліжко.

— А ти як гадаєш? — запитав він.

Арнольд знизав плечима.

— Центр сьогодні повторив наказ.

— Ти можеш описати портрет зв’язкової?

— Я не вимагав його, — відповів Арнольд.

— Попроси негайно.

— Я можу ввімкнути рацію тільки о четвертій ранку.

— Запізно. Що ж робити?

— Вип’єш чаю? Звичайно, сурогат, — пояснив Арнольд. — Можу ще почастувати тебе картопляниками. Більше нічого немає.

— Що ж робити? — повторив Клосс.

Арнольд мовчав.

— Кельд прийде на вокзал у супроводі гестапівців, — міркував обер-лейтенант. — Я зможу вистрілити в неї або у вестибюлі вокзалу, або на сходах, що ведуть на перон.

— Ти збожеволів!

— Є деякі шанси втекти. Я приїду туди в цивільному одязі, стрілятиму зблизька, несхибно.

— Центр не схвалить цього плану.

— Кельд мусить загинути, — твердо промовив Клосс. — Ідеться ж не тільки про життя зв’язкової і про документи, які вона везе. Сам же розумієш…

Арнольд кидав картопляники на сковорідку. Робив він це вправно і дуже швидко. Поставив на стіл бляшанку з мармеладом.

— Я люблю картопляники з солодким, — пояснив він. — І взагалі люблю всякі солодощі, тільки шкода на них витрачати купони.

Клосс підвівся.

— Що ти надумав? — стривожився старий.

— Те, що сказав. Іншого виходу я не бачу. Коли б я знав, що Інгрід до другої ночі не повернеться додому…

— І що тоді? — Арнольд заходився вже їсти. Він аж давився, запихаючи картопляники в рот пальцями.

— У мене є кілька непоганих пластикових “іграшок”, — спокійно сказав обер-лейтенант. — Навівши механізм на певну годину, я залишу одну з них у квартирі Інгрід. Мене й раніш відвідувала така думка, та жаль було тієї фрау Шустер. Але тепер…

— Ти завжди був сентиментальний, — зауважив Арнольд.

Наближалася вже десята вечора, коли Клосс знову з’явився в районі Шарлоттенбурга. Заходячи до ресторану “Золотий змій”, він залишив у роздягальні плащ і невеликий, але досить важкий портфель. Все-таки жевріла надія, що застане тут Інгрід (адже ж Мюллер міг запросити її на вечерю; Клосс був певний, що не видасть себе, бо Інгрід Кельд і раніше водилася з високими чинами СД) або Берту з Шульцом, які могли про неї щось знати. У залі було тіснувато; співала та сама співачка, грали те саме танго, і сиділи ті самі офіцери вермахту в своїх парадних мундирах. Клосс відразу побачив Шульца — той самотньо сидів за тим же столиком, що й учора.

— Ти сам? — запитав він, коли Клосс підійшов до нього.

— Як бачиш.

— А Інгрід? — У голосі капітана звучала неприхована іронія.

— Я шукаю її, — відповів Клосс. — Ти не знаєш, що могло з нею статися?

— Сідай і пий. Цей коньяк непоганий, і дають його тільки по блату. Сюди приходили гестапівці, любий мій. Ти їм дуже потрібний. Фріц Шабе, права рука нашого знаменитого гауптштурмфюрера Мюллера, тебе розшукував.

Клосс простяг руку до чарки. Він уже навчився стримувати себе. Шульц, який пильно стежив за ним, не помітив на його обличчі й тіні тривоги.

— Мене? — байдуже перепитав Клосс. — Якого дідька їм треба?

— Вони хочуть дізнатися, що сталося з Інгрід Кельд, — відповів капітан тим самим тоном. — І, напевно, вважають, що ти дещо про неї знаєш.

— Тільки те, що вона не прийшла на побачення. — Коньяк був і справді непоганий. Клосс довго нюхав запашний напій. — “Армагнак”?

— “Армагнак”, — підтвердив Шульц. — І ти нічого більше не знаєш?

— Я ж не святий дух, — різко відповів Клосс. — А чого їм треба від Інгрід?

— Не здогадуєшся?

— Ти говориш загадками. Я людина проста і люблю ясність. Кажи, що ти знаєш?

Шульц усміхнувся.

— Дуже мало, — поволі мовив він. — Тільки те, що Фріц Шабе вже допитував швейцара і якусь фрау Шустер. Їм, очевидно, дуже потрібна Інгрід Кельд.

— Гестапівці часто розшукують людей, яких уже тримають у себе.

— Ти сміливо говориш, — прошепотів Шульц. — Я не раджу тобі казати цього Шабе. Гадаю, що справді є якась важлива причина.

— Шабе тобі не сказав…

— Він поводився принаймні так, ніби Інгрід уже вбита, а йому доручено вести слідство.

— Але ж вона вийшла з дому лише кілька годин тому.