Анджей Збих - Ставка більша за життя. Частина 3

— Ви налякали мене, Клосс, — сказав оберст, трохи оговтавшись. — Я не сподівався, що ви вже тут.

— Я серйозно ставлюсь до своїх обов’язків, пане оберст, — відповів тоді він. — Як ви бачите, до цього нас привела спільна думка. Очевидно, ви й собі хотіли переглянути папірці, що лежать у бездонних шухлядах цього письмового столу. Гадаю, варто оглянути і віллу Вонсовського на Жолібожі.

— За це, мабуть, узявся Дібеліус, — сказав Райнер, але Клосс відчув, що оберст, як і він сам, спробував дістатись на віллу вузенькою, тінявою вуличкою неподалік майдану Інвалідів. — Ви знайшли там щось цікаве?

— Я перегляну все це у Варшаві. Упорядкую, викинувши непотріб, і передам знайдене вам. Чи, може, пан оберст хотів би познайомитися з цим раніше?

На мить запала мовчанка. Райнер задумався.

— Ні, Клосс, я вам цілком довіряю. Та хотів би попросити про одну річ. Не офіційно, — завагався він, — а приватно, — оберст вимовив, нарешті, це слово.

Клосс відчув, що зараз Райнер чекає на його допомогу. Клосс вирішив не зважати на це. Він чекав мовчки, не поворухнувшись.

— Якщо ви знайдете серед паперів якусь кореспонденцію з Відня, особливо від когось із родини фон Екендорф… — Він зробив паузу.

— Я сподіваюсь, — Клосс вирішив зглянутися над ним, — що в ній не буде нічого цікавого для слідства, і в такому разі не прилучатиму її до протоколу слідства.

— Авжеж, Клосс. Я не помилився щодо вашої завбачливості. Я не хотів би, щоб сім’я, з якою негідник випадково перебуває у родинних стосунках, а я запевняю вас, Що це дуже порядна німецька сім’я, цілком віддана рейхові та фюреру, мала б якісь прикрощі.

— Даруйте, — сказав Клосс, — але краще спитати щиро. Ви теж належите до цієї родини?

— Це пусте. Ми не можемо дозволити собі, щоб віддані люди зазнавали лиха тільки через те, що якийсь шпигун…

Клосс подумав, що настав відповідальний момент викласти Райнерові свою пропозицію.

— Отож, пане оберст, — скористався він хвилиною мовчання, коли Райнер саме запалював сигару, — ви цілком переконані, що йдеться тут лише про шпигунство?

— А ви хіба сумніваєтесь? — Райнер пихнув на нього димом.

— Я не хотів би вдаватися до завчасних висновків — пан оберст завжди застерігав мене від цього, але…

— То що ж це, коли не шпигунство?

— Ми думаємо про одне й те саме, пане оберст, — помовчавши, сказав Клосс, ніби хотів дати оберстові час самому висловити цю думку. — Хтозна, чи не напали ми на сліди злочинної державної зради. Ці плани укріплень навколо квартири фюрера, ці зборища німецьких офіцерів високих рангів…

— Облиште! — істерично заволав Райнер. — Облиште! — А потім тихо додав: — Аби ви помилились…

Його роздуми порушив голос Льозе:

— Ну, що — вдалося тобі, Гансе?

— Гадаю, що вдасться, але треба почати з того, що відвести йому чисту камеру, забезпечити одягом, білизною, обідами з ресторану.

— На це потрібна згода Дібеліуса, — непевно відповів Льозе.

— Якщо такою ціною можна здобути інформацію, то хіба він не дасть згоди?

— Я слухав, як ти його допитуєш. Від абверу теж можна дечого навчитися. Не знав, що в тебе є лікарська жилка.

— У кожного з нас власні методи, Адольфе, — сказав Клосс, дивлячись йому просто в очі. Льозе навіть не намагався приховати, що підслуховував його розмову з Вонсовським. — Бачиш, Льозе, — мовив він небавом, — я хочу поділитися з тобою однією підозрою. А зрештою, — він махнув рукою, ніби передумав, — може, я помиляюсь, може, тільки завтра після допиту Вонсовського…

— Ти так говориш, ніби напевно знаєш, що Вонсовський виспіває все.

— Сподіваюсь, просто сподіваюсь, мій Адольфе.

Льозе вийшов із кабінету штандартенфюрера дуже здивований новим, не відомим йому доти поводженням свого шефа. Дібеліус був надзвичайно ласкавий. Неймовірно! Він, який ганив останніми словами його, гауптштурмфюрера, у присутності службовців-есесівців, сьогодні упадав біля Льозе, мов коло найдорожчого гостя.

— Пам’ятайте, Льозе, — Дібеліус підвівся й почав ходити по кабінету, жестом показуючи гауптштурмфюреру, щоб той сидів, — я не випадково вибрав саме вас. Нам доводиться часом співпрацювати з абвером. Знаю, знаю: ви мені скажете, що це не найкращий варіант, але нічого не вдієш. На щастя, обер-лейтенант Клосс, якого Райнер призначив вести справу під вашим керівництвом, офіцер дисциплінований і, як запевняє Райнер, знає межу, за яку навіть найкращий офіцер розвідки не повинен виходити.