Роберт Стівенсон - Викрадений

Це був невеликий на зріст, але гарної статури чоловік, спритний, як кізка; у нього було приємне відверте обличчя, дуже засмагле від сонця, густо вкрите ластовинням і подзьобане віспою. В його незвичайно ясних очах було щось божевільне, вони одночасно приваблювали і викликали тривогу. Скинувши плаща, врятований поклав на стіл два майстерно оздоблені сріблом пістолі; на поясі в нього висіла довга шпага. Манери незнайомця були елегантні, він дуже чемно поводився з капітаном. З першого ж погляду на нього я подумав, що переді мною стоїть чоловік, якого я волів би назвати своїм другом, а не ворогом.

Капітан теж вивчав незнайомця, але звертав більше уваги на його одяг, ніж на нього самого. І справді, як тільки той скинув плаща, його зовнішній вигляд виявився надто пишним для кормової рубки купецького корабля: на ньому був капелюх з плюмажем, червона камізелька, штани з чорного плющу й блакитній камзол зі срібними ґудзиками й гарним срібним позументом. Це був дорогий одяг, хоч трохи й попсований у дорозі, бо незнайомцеві, очевидно, доводилося в ньому спати.

— Мені дуже прикро, що загинув човен, сер, — сказав капітан.

— З ним пішли на дно кілька славних людей, — зауважив незнайомець, — яких я волів би бачити знов на суходолі більше, ніж десяток човнів.

— Ваші друзі? — поцікавився Гозісен.

— У вашій країні не знайдеш таких друзів, — почув він у відповідь. — Вони віддали б за мене життя, як вірні пси.

— Пусте, сер, — кинув капітан, все ще пильно придивляючись до нього. — На світі людей більше, ніж човнів для них.

— Теж слушно! — вигукнув незнайомець. — Ви, здається, дуже проникливі.

— Я жив у Франції, сер, — зауважив капітан. Було ясно, що він хотів сказати цими словами більше, ніж вони означали.

— Ну й що ж, — осміхнувся незнайомець. — Там бувало й багато інших славних людей, мабуть, з тою ж метою, що й ви.

— Безперечно, сер, — погодився капітан. — І заради гарних мундирів.

— Ого! — вигукнув незнайомець. — Так он звідки вітер віє! — І він швидко поклав руку на пістолі.

— Не кваптеся, сер, — сказав капітан. — Не починайте сварки, доки немає в цьому потреби. На вас мундир французького солдата, а розмовляєте ви по-шотландському, та в наші дні багато чесних людей роблять те саме, і я сказав би, що від цього вони аж ніяк не стали гіршими.

— Невже? — здивувався чоловік у гарному мундирі. — Ви належите до чесної партії? (Він мав на увазі партію якобітів, [11] Якобіти — прихильники короля Якова II Стюарта, вигнаного в 1688 р. з Англії; до них належали переважно аристократи-католики, зокрема й з гірської Шотландії; у 1715–1716 і 1745–1746 рр. вони піднімали безуспішні повстання на користь династії Стюартів. бо кожна партія в таких політичних чварах вважала, що епітет «чесна» належить саме їй.)

— О ні, сер, — відповів капітан. — Я щирий протестант і дякую за це Богові. (Я доти ніколи не чув, щоб він узагалі говорив про будь-яку релігію, хоч пізніше дізнався, що він неодмінно відвідував церкву, коли сходив на берег.) — Однак, — вів далі капітан, — я вмію жаліти людину, коли бачу її в скрутному становищі.

— Справді? — спитав якобіт. — Що ж, сер, відверто кажучи, я один з тих чесних джентльменів, які брали участь у повстанні в сорок п'ятому і сорок шостому роках; і коли б я потрапив до рук кого-небудь із дворян у червоних мундирах, мені б не минути біди. А зараз я мав їхати у Францію, тут крейсував французький корабель, щоб підібрати мене, але в тумані він пройшов повз нас — як би я хотів, щоб це пройшли саме ви, і ось що я скажу вам на закінчення: якщо ви висадите мене там, куди я прямую, то я маю чим щедро винагородити вас за ваші турботи.

— У Франції? — спитав капітан. — Ні, сер, цього я не можу зробити. Але висадити вас там, звідки ви пливли, — про це ми можемо говорити.

Тут, на нещастя, капітан помітив, що я стою у своєму кутку, і випровадив мене на камбуз принести вечерю врятованому. Я не барився, запевняю вас, а коли повернувся до рубки, то побачив, що незнайомець зняв із себе черес із грошима й висипав на стіл кілька гіней. Капітан переводив погляд з гіней на черес, а потім на обличчя незнайомця і помітно хвилювався.

— Половину цього, — вигукнув він, — і я ваш покірний слуга!

Той згорнув гінеї назад у черес і знову надів його під камізсльку.

— Я вже сказав вам, сер, — відповів незнайомець, — що жодне пенні з них не належить мені. Це гроші вождя мого клану. Було б безглуздо з мого боку пошкодувати частину грошей з тим, щоб урятувати решту; але я був би поганим собакою, коли б купив свою власну шкуру надто дорогою цілою. Тридцять гіней, якщо висадите мене на березі моря, або шістдесят, коли приставите в Лінні-Лох. Беріть, якщо хочете, а коли ні, то чиніть, як вам завгодно.