Роберт Стівенсон - Викрадений

— На превеликий жаль, доведеться тільки колоти вістрям, — мовив він, прикро похитавши головою, — я не зможу виявити своєї майстерності у верхній обороні шпагою. А тепер, — додав він, — набивайте пістолі й слухайте мене.

Я сказав, що буду уважно слухати. Груди мені стискало, в роті пересохло, в очах потемніло; а на згадку про кількість людей, які незабаром мали накинутися на нас, серце моє завмирало зі страху. З голови не виходила настирлива думка про море, що хвилювалося навколо брига; туди, як я подумав, кинуть мій труп ще до ранку.

— Передусім, — поцікавився Алан, — скільки в нас супротивників?

Я став лічити, але в голові було таке сум'яття, що довелося лічити двічі.

— П'ятнадцять, — сказав я. Алан свиснув.

— Чимало! Але тут нічого не зміниш. Тепер слухайте уважно. Моя справа — захищати двері, звідки я чекаю головного нападу. В це ви не встрявайте. І запам'ятайте, не стріляйте в мій бік, доки вони не звалять мене з ніг, бо мені приємніше мати десяток ворогів перед собою, ніж одного такого друга, як ви, що стріляє мені в спину.

Я зізнався, що й справді з мене кепський стрілець.

— Дуже сміливо сказано, — захоплено вигукнув Алан у захваті від моєї відвертості. — Багато джентльменів не наважилось би зізнатися в цьому.

— Дозвольте, сер, — зазначив я. — Адже позад вас теж є двері, які вони можуть зламати.

— Слушно, — відповів Алан, — і це вже частина ваших обов'язків. Як тільки пістолі будуть набиті, ви повинні залізти он на ту койку, що ближче до вікна, і коли вони хоч доторкнуться до дверей, стріляйте. Та це ще не все. Будьте хоч трохи солдатом, Девіде. Що вам ще треба охороняти?

— Засклений люк, — відповів я. — Але ж, даруйте, містере Стюарт, мені слід було б мати очі й на потилиці, щоб охороняти і двері, і люк, бо коли я стоятиму обличчям до дверей, то повертатимусь спиною до люка.

— Авжеж, — погодився Алан. — Та хіба ви не маєте вух?

— А-а, зрозумів! — вигукнув я. — Я почую, як розіб'ється скло!

— У вас іще трошки клею в голові є! — мовив похмуро Алан.

На палубі мене чекали з нетерпінням. Та терпець їх увірвався. Не встиг Алан закінчити свою думку, як у відчинених дверях став капітан.

— Стій! — закричав Алан і наставив на нього шпагу. Капітан зупинився, але не здригнувся й не відступив ні на крок.

— Оголена шпага? — процідив він крізь зуби. — Дивна подяка за гостинність.

— Ви бачите мене? — спитав Алан. — Я королівського роду й ношу ім'я короля. На моєму гербі — дуб. Бачите мою шпагу? У вас нема стільки пальців на руках і ногах, скільком вігам вона відтяла голову. Кличте своїх мерзотників собі на допомогу, сер, і нападайте! Чим скоріше почнеться сутичка, тим швидше ця криця прохромить ваші кишки.

Капітан не сказав нічого у відповідь, але кинув на мене погрозливий погляд.

— Девіде, — сказав він. — Я це запам'ятаю. -1 пішов геть. Голос капітана пронизав мені саме серце.

— А тепер, — застеріг Алан, — пильнуйте, бо небезпека наближається.

Він видобув кинджал і тримав його в лівій руці на випадок, коли вони спробували б проскочити під шпагою. Я ж, зі свого боку, виліз на койку з оберемком пістолів і з тягарем на серці відчинив вікно, біля якого мав вартувати. Звідти видно було тільки невеличку частину палуби, але для нашої мети цього було досить. Море заспокоїлось, вітер віяв рівно, і вітрила не полоскались: на кораблі панувала мертва тиша, до мого слуху долинав тільки ледве чутний гомін. Трохи згодом почулося брязкання сталі об палубу, і я зрозумів, що то, роздаючи кортики, впустили один. І знову все стихло.

Не знаю, чи був я наляканий, але серце моє калатало, як у птаха. Очі застилав якийсь туман, я все протирав їх, але марно. Я не тішив себе надією; один лише похмурий відчай та якась злість на весь світ іще примушували мене боротися, щоб якомога дорожче продати своє життя. Пам'ятаю, я намагався молитись, але від сум'яття, що панувало в голові, немов після довгого бігу, не міг пригадати слова молитви. Я бажав тільки, щоб швидше все почалося й скінчилося.

Почалося все якось несподівано: зненацька залунав тупіт ніг і рев голосів, потім вигук Алана і звуки ударів, хтось пронизливо зойкнув, наче його поранили. Я озирнувся через плече й побачив на дверях містера Шуена, який схрестив шпагу з Аланом.

— Це він убив хлопця! — закричав я.

— Пильнуйте свого вікна! — наказав Алан. Обертаючись до вікна, я побачив, як він прохромив шпагою помічника.